Я Віру знаю давно, живемо по-сусідству, тиха і добра жінка, не знаю, чого з нею доля так вчинила. Ростила свою єдину донечку і втіху разом з чоловіком. Не чула я від них ні крику, ні сварки і така сама лагідна й Ніна вдалася. Виросла, заміж вийшла і так само тихо жила з чоловіком, не казала йому, що давно їй зле, все думала на погоду, а то виявилося зовсім інше. Отак і не стало в Віри доньки і будь-яка надія на щастя минула.
Жила й далі з чоловіком, підтримували один одного, але й тут не стало Петра раптово і вона просто злягла.
Що я не виходжу на вулицю, а її не бачу біля хати і я тоді до неї:
– Ти чого, Віро?
– Нічого, Валю, нічого не хочу.
– Я тобі супчику принесла, ти посьорбай, а там буде видно…
І так я до неї забігала та просила їсти, щоб сили були, бо ж треба могилки доглядати.
– А хто догляне, Віро? Нікого ж у вас нема з родини тут, то так і позаростають, а мене й не проси, я те діло не люблю.
А потім почала її з собою на базар брати, щоб до пенсії мати прибавку.
– А чого пропадатимуть яблука і все інше? Он люди на базарі куплять і всім добре буде.
Отак вона зі мною їздила і не просила велику ціну, то й продавала усе.
А якось бачу, хлопчина попри прилавок йде і яблучко її й потягнув, а вона ні бровою. Далі знову йде на наступний раз і так само, а вона й не звертає уваги, а потім сама тій дитині й каже:
– В мене пиріжки є, ти голодний?
І отак вона почала ту дитину підгодовувати. А я ж знаю, чого вона те робить, такі самі очі мала її Ніна, може й онук би таким був. Та я не заперечувала, хай буде, але, коли вона вже гроші принесла, то я вже була проти.
– Та бреше він, що матері немає. Мати певно в іншому кінці базару ходить та гроші виманює! А потім всі гуляють на них! а ти віриш! Тобі скільки років, Віро? Отямся!
– Ні, я йому вірю. Нема його матері, а батькові на нього все одно. Дитина має ходити в школу, Валю, хай собі щось купить.
Не мої гроші, то й не шкода, але того уроку Віра й не витримала. Приїхали ми на базар, а хлопця нема, Віра думала, що той прибіжить та обновками потішиться: портфелем, формою, приладдям…
Вона й другий день їде і його знову нема, бачила, що вона ледве додому ноги волочила. А що я могла зробити? Тепер знову її треба буде доглядати, наче мені зайнятися нічим.
Тиждень я її знову годувала та втішала, хоча такі слова з губ хотіли зірватися, бо нащо своїми руками себе отак заганяти? Але мусила мовчати.
Але як я вже на базарі того шибеника побачила, то я слів не стримувала:
– І не соромно старшу жінку дурити?
– Я не дурив, просто тато всі гроші забрав у мене… Я не знав, як сказати бабі Вірі…
Я тоді й привезла його до неї, а вона так зраділа, хоч я й думала, що роблю дурницю.
Знаєте, вона завжди була така проста, безхитрісна, то я не знаю, як вона то все провернула, бо тепер Василько живе з нею, ходить в нашу школу. а вона ніби на десять років помолоділа.
– Валю, маю більше посадити аби більше вторгувати, ти ж бачиш, що хлопець росте, всього треба.
– Та я тобі буду давати зі своїх онуків, не переживай. Якось разом та його на ноги поставимо.
Тепер он маю клопіт з тими двома, бо ж я за старшу.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота