Знала я, чого Іванівна злягла, але що могла порадити. Вона вже доросла жінка, а повірила, наче маленька в побрехеньки, хоч я її й попереджала, щоб не слухала ці розповіді, бо грошей всіх лишиться. Послухала мене? Ні, а тепер он, лежить і все на мої руки

Я Віру знаю давно, живемо по-сусідству, тиха і добра жінка, не знаю, чого з нею доля так вчинила. Ростила свою єдину донечку і втіху разом з чоловіком. Не чула я від них ні крику, ні сварки і така сама лагідна й Ніна вдалася. Виросла, заміж вийшла і так само тихо жила з чоловіком, не казала йому, що давно їй зле, все думала на погоду, а то виявилося зовсім інше. Отак і не стало в Віри доньки і будь-яка надія на щастя минула.

Жила й далі з чоловіком, підтримували один одного, але й тут не стало Петра раптово і вона просто злягла.

Що я не виходжу на вулицю, а її не бачу біля хати і я тоді до неї:

– Ти чого, Віро?

– Нічого, Валю, нічого не хочу.

– Я тобі супчику принесла, ти посьорбай, а там буде видно…

І так я до неї забігала та просила їсти, щоб сили були, бо ж треба могилки доглядати.

– А хто догляне, Віро? Нікого ж у вас нема з родини тут, то так і позаростають, а мене й не проси, я те діло не люблю.

А потім почала її з собою на базар брати, щоб до пенсії мати прибавку.

– А чого пропадатимуть яблука і все інше? Он люди на базарі куплять і всім добре буде.

Отак вона зі мною їздила і не просила велику ціну, то й продавала усе.

А якось бачу, хлопчина попри прилавок йде і яблучко її й потягнув, а вона ні бровою. Далі знову йде на наступний раз і так само, а вона й не звертає уваги, а потім сама тій дитині й каже:

– В мене пиріжки є, ти голодний?

І отак вона почала ту дитину підгодовувати. А я ж знаю, чого вона те робить, такі самі очі мала її Ніна, може й онук би таким був. Та я не заперечувала, хай буде, але, коли вона вже гроші принесла, то я вже була проти.

– Та бреше він, що матері немає. Мати певно в іншому кінці базару ходить та гроші виманює! А потім всі гуляють на них! а ти віриш! Тобі скільки років, Віро? Отямся!

– Ні, я йому вірю. Нема його матері, а батькові на нього все одно. Дитина має ходити в школу, Валю, хай собі щось купить.

Не мої гроші, то й не шкода, але того уроку Віра й не витримала. Приїхали ми на базар, а хлопця нема, Віра думала, що той прибіжить та обновками потішиться: портфелем, формою, приладдям…

Вона й другий день їде і його знову нема, бачила, що вона ледве додому ноги волочила. А що я могла зробити? Тепер знову її треба буде доглядати, наче мені зайнятися нічим.

Тиждень я її знову годувала та втішала, хоча такі слова з губ хотіли зірватися, бо нащо своїми руками себе отак заганяти? Але мусила мовчати.

Але як я вже на базарі того шибеника побачила, то я слів не стримувала:

– І не соромно старшу жінку дурити?

– Я не дурив, просто тато всі гроші забрав у мене… Я не знав, як сказати бабі Вірі…

Я тоді й привезла його до неї, а вона так зраділа, хоч я й думала, що роблю дурницю.

Знаєте, вона завжди була така проста, безхитрісна, то я не знаю, як вона то все провернула, бо тепер Василько живе з нею, ходить в нашу школу. а вона ніби на десять років помолоділа.

– Валю, маю більше посадити аби більше вторгувати, ти ж бачиш, що хлопець росте, всього треба.

– Та я тобі буду давати зі своїх онуків, не переживай. Якось разом та його на ноги поставимо.

Тепер он маю клопіт з тими двома, бо ж я за старшу.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page