Михайло розгублено оглянув квартиру. Здається, нічого не змінилося, речі знаходилися на своїх місцях.
Тільки стояла незвична тиша і напружував ідеальний порядок. Михайло зіщулився. Він дістав з кишені конверт і подивився на нього.
«Яка тепер різниця, що там написано», – подумав Михайло. – «Тепер уже байдуже».
Його роздуми перервав телефонний дзвінок.
— Сину, ти вже отримав результат? – нетерпляче промовила мама. — Ну що там?
— Отримав. Але я ще не розкривав конверт.
— Як? – здивувалася мама. — Хоча я й так знаю. Ліза не твоя.
— Ти завжди все знаєш, — пробурчав Михайло, — Зараз подивлюсь.
Повисла довга пауза.
— Що там? Давай швидше, – не вгавала в слухавці мама.
Михайло довго вглядався у вікно. Листок випав із рук і впав на підлогу. Зі слухавки лунали нескінченні питання матері, та він не розбирав слів. Михайло машинально вимкнув телефон.
Коли п’ять років тому на світ з’явилася Лізонька, Михайло був переповнений щастям та гордістю. Його в ній захоплювало все. Як вона спала, як прицмокувала губками, як примхливо морщила свій крихітний носик. Принцеска!
У Лізоньки були чарівні карі очі і темне, майже чорне волосся. Михайло був блакитнооким блондином, а дружина, Тая – брюнеткою. Він дуже радів, що тепер має двох улюблених красунечок.
— Знаєш, Михайле, Ліза зовсім не схожа на тебе, — часто примовляла мама, — Ну от ні крапельки. Нічого твого в ній немає. Не в нашу родину вдалася, не в нашу.
— То й що, — відмахувався Михайло, — Вона вдалася у маму. Яка різниця.
Мама підтискала губи і хмурила брови.
Ви знаєте, що вода камінь точить. Згодом Михайло почав уважно придивлятися до Лізоньки. Спостерігав за її жестами та мімікою обличчя, за її ходою. У нього закрадалися певні думки.
Через чотири роки, він був вже повністю впевнений, що Ліза не його. Роздратування та недовіру до дружини приховувати було дуже складно. У сім’ї почалися непорозуміння, напруга зростала.
— Михайле, — дивувалася Тая, — Що з тобою відбувається? Я відчуваю, що ти мене більше не кохаєш. А Лізонька, що вона тобі зробила? Чому ти такий холодний до дитини? На це важко дивитися.
Михайло грюкав дверима і йшов до мами. Вона напувала його чаєм і вони довго обговорювали ситуацію.
— Так більше продовжуватися не може, — торочила мама, — Тобі треба зробити про все дізнатися і, нарешті, видихнути. Нема чого робити з тебе телепня. Надбала дитину і тобі підкинула. А ти виховуй і годуй.
— Мамо, я не знаю як їй сказати, — бурмотів Михайло, — На на її сльози не зможу дивитися.
— Треба через це пройти, — наполягала мама, — Один раз перетерпіти. Так хоч не платитимеш гроші після розлучення. А так доведеться чужу доньку забезпечувати, чи це тобі треба?
Через рік таких розмов Михайло наважився. Ніякої сварки не було. Тая довго стояла і дивилася на Михайла трохи здивованими очима. Потім мовчки, без слів зібрала речі.
— Завтра зустрінемось і зробимо тест, — прошепотіла вона, — А ми поживемо у моїх батьків.
— Ми підемо до бабусі. – зраділа Ліза і заплескала в долоньки. — Тату, а ти з нами?
— Ні, кошенятко, тато залишиться вдома. У нього багато роботи, – зітхнула Тая.
— Якщо Ліза моя, повертайтеся. Житимемо, як і раніше, — кинув у слід їм Михайло.
Наступні дні минули, як у тумані. Чоловік не знаходив собі місця від очікування. Таїсія не дзвонила. Михайло поривався набрати її номер, але рука сама зупинялася на півдорозі. Порожня квартира, без радісних зойків доньки, без запаху готової їжі, тиснула і дратувала.
«Навіщо я все це затіяв?» — докоряв собі. — «Живуть пари, виховують чужих дітей. Без Лізи вдома сумно. Хоча, як довіряти Таї? Вона ж мені неправду сказала. Але й без них дуже важко. Треба зустрітися, поговорити».
За результатом Таїсія не прийшла. Михайло був дуже здивований.
«Значить Ліза все ж не моя і їй стало соромно». — розмірковував він дорогою додому. — «А може, просто спізнилася? Вона така незібрана. Треба їй зателефонувати».
Тая відповіла одразу.
— Михайле, не дзвони мені більше. Я подала на розлучення. З дитиною зустрічатимешся тільки у призначений час.
— Значить, я правий! – вигукнув Михайло. — Боїшся подивитися мені у вічі.
Тая нічого не відповіла, поклала слухавку. Михайло нахилився і підняв з підлоги листок. Ще раз прочитав вголос.
— Ймовірність батьківства — 99,9999%.
Він захоплено взяв телефон і набрав дружину.
— Тає, я батько, — винувато пробурмотів він, — Повертайтеся, почнемо все спочатку. Нам було дуже добре разом.
— Ні, Михайле.
— Ну чому? Тепер я точно знаю, що я батько. — дивувався хлопець.
– Михайле, ти не пройшов інший тест. Тест на батька.
Фото ілюстративне.
