Їхня зустріч була несподіваною.
Ольга зайшла до улюбленої кав’ярні. До кінця обідньої перерви ще було майже сорок хвилин, тож часом вона володіла сповна. Дівчина скинула коротеньку шкіряну куртку й вмостилась за столиком. Замовила каву й тістечко і занурилась у думки, споглядаючи дощ за вікном.
– Дозволите? – приємний чоловічий голос вивів її із глибокої задуми.
За матеріалами – “Є”.
Звела погляд і враз змовкла: біля столика стояв такий вродливий брюнет із голлівудською усмішкою, що аж дух перехопило. Спромоглась лише на скупеньке «будь ласка».
– Пробачте, що нахабно вриваюся у ваш особистий простір, але не можу дозволити, щоб така вродлива дівчина сумувала.
– Який день, такий і настрій…
І дійсно – із самісінького ранку дощило, і неприємна осіння вогкість зазирала в душу темно-сірими колючими очима.
Незнайомець усміхнувся, подивився у вікно й безтурботно замугикав якусь веселу мелодію. Здивовано глянула, а він пояснив:
– Якщо в душі сонячно, то ніякий дощ не завдасть прикрощів. Можу навіть із вами поділитися своїм сонцем. Маю його доволі…
Засміялась у відповідь, і напруга раптово спала, наче й не було. Офіціантка принесла замовлення. Ольга з насолодою ковтнула до гарячої духмяної кави й радісно відчула, як приємне тепло розливається в середині.
– Ростислав, – представився чоловік після недовгої паузи.
– Ольга…
Вони безупинно говорили, як давні знайомі, що зустрілись після довгих років розлуки. Дивився, як елегантно вона тримає чашечку, як по-дитячому морщить носика, зиркаючи на шибку, що плакала тонкими смужками дощу, як іноді беззахисно схиляє голову, ніби у пошуках тепла. Нестерпно зажадав заховати це тендітне прекрасне створіння у своїх обіймах…
Напередодні Нового року Ольга із самісінького ранку пурхала по квартирі, подарованій батьками ще на двадцятиріччя, і ретельно наводила лад. Тут і без того було завше затишно і комфортно, але ж наближалось свято. А цьогоріч воно буде особливим…
Власне відображення у дзеркалі задоволено підморгнуло: темно-синій шовк вишуканої сукні вигідно підкреслював її рудувате волосся і бліду від природи шкіру. Легкий макіяж, наповнені таємничим блиском очі. збентежене серцебиття – такою зустріла коханого біля дверей, і той заховав її у міцних обіймах.
– Ой! Холодний… – засміялась Ольга й струсила з коміра його пальта пишне хутро зі снігу.
Там такий гарний морозець. Ще й сніг пішов. На вулиці справжня казка!
Куранти мелодійно відміряли північ і виголошували початок нового року. Ледве встигла загадати бажання. Уже понад рік вони разом, час і про спільну родину подумати. Тим паче, що скоро вона поповниться…
Два дні тому була в перевірці. Її приємні здогадки підтвердились. Додому летіла, мов на крилах. Шкода, що Ростиславу не було нагоди повідомити радісну новину: він уже тиждень перебував у Польщі з робочою поїздкою. Лише вчора пізно ввечері повернувся, але до неї не приїхав, пославшись на втому. Ох, ці його відрядження! Завжди такі непередбачувані й постійні. І що найбільш дивно – незаплановані ним самим. Але нічим не зарадиш. Робота зажди вимагає жертв…
Ольга сиділа за святковим столом, як на голках. Від хвилювання дрібно тремтіли руки й щоразу спалахувало обличчя. Коли ж краще йому сказати? Як відреагує? Ніколи ж раніше навіть мови про дітей не заводили…
– Тебе щось турбує? Сама на себе не схожа…
Серце підскочило й злякано стислось.
– Усе гаразд. Просто в мене є для тебе новина, але не знаю, як відреагуєш.
– Спершу кажи, а там побачимо, – нещира й вимушена усмішка застигла на обличчі коханого. – Я… ми… у нас… Словом, я при надії…
Запала гнітюча тиша. Крижаний вираз обличчя Ростислава не віщував нічого хорошого. Нарешті гримаса змінилась на роздратування. Підхопився, хаотично став порпатися у кишенях, нарешті дістав гаманець. На стіл важким каменем упали крупні грошові купюри, і Ольга приречено схилила голову.
– Це не входить у мої плани. Зроби все, що треба. На витрати лишаю певну суму, але скажи, якщо виявиться замало. Домовились?
Ольга беззвучно плакала, і він рушив до дверей, так і не дочекавшись відповіді. Наостанок, вже при виході, глухо гукнув:
– Як усе минеться – повідомиш. Я приїду. І не відкладай процедуру, бо сумуватиму за тобою, кицюню…
Ніч минула, наче кві сні. Екран телевізора весело миготів радісним настроєм Новоріччя. За вікнами квартири лунали вигуки, фонтанували феєрверки – усі навколо були щасливі. Усі, крім неї…
Кілька днів потому минули, сповиті вуаллю спогадів. Металась зраненою птахою і не знала, як правильно вчинити. Доки не зустріла зовсім випадково подругу Нілу. Розповіла їй про свою біду.
– Знаєш, Олю. скажу тобі по правді: не тримайся за свого Ростика. Не хотіла тобі говорити раніше, але зараз розповім. Місяць тому від спільних знайомих я дізналась, що Ростик одружений і має двох дітей. До останнього думала, що він планує розлучатися, але за кілька днів до Нового року бачила їх з дружиною у супермаркеті: вибирали дітям новорічні подарунки. Тоді й зрозуміла, що нічого серйозного з тобою він не планує…
Розповідь подруги вразила у самісіньке серце. А він казав, що був у відрядженні… Весь час – суцільна брехня!.. Все! Раз і назавжди викреслити його зі свого життя. Не треба жодного спогаду, нічого, що б нагадувало про нього. Єдине, що бентежить. – маленьке життя, що зародилось під серцем…
Взяла відпустку за власний рахунок. щоб навести лад у житті. За день до Різдва зателефонувала лікарю й домовилась про прийом. Не варто лишати навіть цієї ниточки, що буде постійно тримати у спогадах Ростислава… Важко далось це рішення, та змусила себе бути сильною. Зовсім скоро знову все стане на свої місця, окрім розбитого ущент серця…
Святвечір нагадав, що життя існує. З усіма барвами й радощами. На вулиці було гамірно й радісно в очікуванні світлого величного Різдва. Захотілось пройтись, вдихнути свіжого морозного повітря. Коли вже стояла з ключами біля дверей, раптом пролунав дзвінок. Телефонувала мама, запрошувала на вечерю. От і випала нагода прогулятись. Іти тут якихось десять хвилин, якщо через парк.
Перехожі заклопотано поспішали кожен до своєї родини. Раз по раз погляд спинявся на дитячій метушні. От хто по-справжньому щасливий! Різнобарвні кульки, червоні від морозу щічки, галас, радість у кожній усмішці… Ользі забракло повітря. Присіла на найближчу лавочку. Очі запекли слізьми.
– Тьотю! – хтось легенько посмикав її за рукав. – Ти чого плачеш?
Ольга здивовано озирнулась. Поруч стояла маленька дівчинка рочків п’яти й співчутливо дивилась, хитаючи головою.
– Плачуть тільки маленькі дітки. Ти ж доросла.
– Доросла, – усміхнулась крізь сльози Ольга.
– То й не плач. На ось, – дівча простягнуло їй маленького паперового янгола, – хай він тебе й твоїх діток оберігає. У тебе є дітки?
Жінка стрепенулась. Безліч думок промайнули повз свідомість, і лиш одна спинилась непорушно.
– Скоро будуть… Дякую за подарунок. Щасливого Різдва! Дівчинку вже гукала мама, вибачливо усміхаючись Ользі:
– Вона така непосидюча. Тільки відвернись, то вже й немає. Сподіваюсь, що не дуже надокучала вам.
– Що ви?! Така чарівна дитина!..
Жінка з дівчинкою заховалися в обіймах парку, а Ольга ще довго дивилась їм услід, тримаючи заповітний подарунок у долонях. А тоді ніжно торкнулась свого живота й прошепотіла:
– Усе буде добре. Нікому-нікому тебе не віддам!
Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
