fbpx
Історії з життя
– Знаєш, Олю. скажу тобі по правді: не тримайся за свого Ростика. Не хотіла тобі говорити раніше, але зараз розповім. Місяць тому від спільних знайомих я дізналась, що Ростик одружений і має двох дітей. До останнього думала, що він планує розлучатися, але за кілька днів до Нового року бачила їх з дружиною у супермаркеті: вибирали дітям новорічні подарунки. Тоді й зрозуміла, що нічого серйозного з тобою він не планує

Їхня зустріч була несподіваною.

Ольга зайшла до улюбленої кав’ярні. До кінця обідньої перерви ще було майже сорок хвилин, тож часом вона володіла сповна. Дівчина скинула коротеньку шкіряну куртку й вмостилась за столиком. Замовила каву й тістечко і занурилась у думки, споглядаючи дощ за вікном.

– Дозволите? – приємний чоловічий голос вивів її із глибокої задуми.

За матеріалами – “Є”.

Звела погляд і враз змовкла: біля столика стояв такий вродливий брюнет із голлівудською усмішкою, що аж дух перехопило. Спромоглась лише на скупеньке «будь ласка».

– Пробачте, що нахабно вриваюся у ваш особистий простір, але не можу дозволити, щоб така вродлива дівчина сумувала.

– Який день, такий і настрій…

І дійсно – із самісінького ранку дощило, і неприємна осіння вогкість зазирала в душу темно-сірими колючими очима.

Незнайомець усміхнувся, подивився у вікно й безтурботно замугикав якусь веселу мелодію. Здивовано глянула, а він пояснив:

– Якщо в душі сонячно, то ніякий дощ не завдасть прикрощів. Можу навіть із вами поділитися своїм сонцем. Маю його доволі…

Засміялась у відповідь, і напруга раптово спала, наче й не було. Офіціантка принесла замовлення. Ольга з насолодою ковтнула до гарячої духмяної кави й радісно відчула, як приємне тепло розливається в середині.

– Ростислав, – представився чоловік після недовгої паузи.

– Ольга…

Вони безупинно говорили, як давні знайомі, що зустрілись після довгих років розлуки. Дивився, як елегантно вона тримає чашечку, як по-дитячому морщить носика, зиркаючи на шибку, що плакала тонкими смужками дощу, як іноді беззахисно схиляє голову, ніби у пошуках тепла. Нестерпно зажадав заховати це тендітне прекрасне створіння у своїх обіймах…

Напередодні Нового року Ольга із самісінького ранку пурхала по квартирі, подарованій батьками ще на двадцятиріччя, і ретельно наводила лад. Тут і без того було завше затишно і комфортно, але ж наближалось свято. А цьогоріч воно буде особливим…

Власне відображення у дзеркалі задоволено підморгнуло: темно-синій шовк вишуканої сукні вигідно підкреслював її рудувате волосся і бліду від природи шкіру. Легкий макіяж, наповнені таємничим блиском очі. збентежене серцебиття – такою зустріла коханого біля дверей, і той заховав її у міцних обіймах.

– Ой! Холодний… – засміялась Ольга й струсила з коміра його пальта пишне хутро зі снігу.

Там такий гарний морозець. Ще й сніг пішов. На вулиці справжня казка!

Куранти мелодійно відміряли північ і виголошували початок нового року. Ледве встигла загадати бажання. Уже понад рік вони разом, час і про спільну родину подумати. Тим паче, що скоро вона поповниться…

Два дні тому була в перевірці. Її приємні здогадки підтвердились. Додому летіла, мов на крилах. Шкода, що Ростиславу не було нагоди повідомити радісну новину: він уже тиждень перебував у Польщі з робочою поїздкою. Лише вчора пізно ввечері повернувся, але до неї не приїхав, пославшись на втому. Ох, ці його відрядження! Завжди такі непередбачувані й постійні. І що найбільш дивно – незаплановані ним самим. Але нічим не зарадиш. Робота зажди вимагає жертв…

Ольга сиділа за святковим столом, як на голках. Від хвилювання дрібно тремтіли руки й щоразу спалахувало обличчя. Коли ж краще йому сказати? Як відреагує? Ніколи ж раніше навіть мови про дітей не заводили…

– Тебе щось турбує? Сама на себе не схожа…

Серце підскочило й злякано стислось.

– Усе гаразд. Просто в мене є для тебе новина, але не знаю, як відреагуєш.

– Спершу кажи, а там побачимо, – нещира й вимушена усмішка застигла на обличчі коханого. – Я… ми… у нас… Словом, я при надії…

Запала гнітюча тиша. Крижаний вираз обличчя Ростислава не віщував нічого хорошого. Нарешті гримаса змінилась на роздратування. Підхопився, хаотично став порпатися у кишенях, нарешті дістав гаманець. На стіл важким каменем упали крупні грошові купюри, і Ольга приречено схилила голову.

– Це не входить у мої плани. Зроби все, що треба. На витрати лишаю певну суму, але скажи, якщо виявиться замало. Домовились?

Ольга беззвучно плакала, і він рушив до дверей, так і не дочекавшись відповіді. Наостанок, вже при виході, глухо гукнув:

– Як усе минеться – повідомиш. Я приїду. І не відкладай процедуру, бо сумуватиму за тобою, кицюню…

Ніч минула, наче кві сні. Екран телевізора весело миготів радісним настроєм Новоріччя. За вікнами квартири лунали вигуки, фонтанували феєрверки – усі навколо були щасливі. Усі, крім неї…

Кілька днів потому минули, сповиті вуаллю спогадів. Металась зраненою птахою і не знала, як правильно вчинити. Доки не зустріла зовсім випадково подругу Нілу. Розповіла їй про свою біду.

– Знаєш, Олю. скажу тобі по правді: не тримайся за свого Ростика. Не хотіла тобі говорити раніше, але зараз розповім. Місяць тому від спільних знайомих я дізналась, що Ростик одружений і має двох дітей. До останнього думала, що він планує розлучатися, але за кілька днів до Нового року бачила їх з дружиною у супермаркеті: вибирали дітям новорічні подарунки. Тоді й зрозуміла, що нічого серйозного з тобою він не планує…

Розповідь подруги вразила у самісіньке серце. А він казав, що був у відрядженні… Весь час – суцільна брехня!.. Все! Раз і назавжди викреслити його зі свого життя. Не треба жодного спогаду, нічого, що б нагадувало про нього. Єдине, що бентежить. – маленьке життя, що зародилось під серцем…

Взяла відпустку за власний рахунок. щоб навести лад у житті. За день до Різдва зателефонувала лікарю й домовилась про прийом. Не варто лишати навіть цієї ниточки, що буде постійно тримати у спогадах Ростислава… Важко далось це рішення, та змусила себе бути сильною. Зовсім скоро знову все стане на свої місця, окрім розбитого ущент серця…

Святвечір нагадав, що життя існує. З усіма барвами й радощами. На вулиці було гамірно й радісно в очікуванні світлого величного Різдва. Захотілось пройтись, вдихнути свіжого морозного повітря. Коли вже стояла з ключами біля дверей, раптом пролунав дзвінок. Телефонувала мама, запрошувала на вечерю. От і випала нагода прогулятись. Іти тут якихось десять хвилин, якщо через парк.

Перехожі заклопотано поспішали кожен до своєї родини. Раз по раз погляд спинявся на дитячій метушні. От хто по-справжньому щасливий! Різнобарвні кульки, червоні від морозу щічки, галас, радість у кожній усмішці… Ользі забракло повітря. Присіла на найближчу лавочку. Очі запекли слізьми.

– Тьотю! – хтось легенько посмикав її за рукав. – Ти чого плачеш?

Ольга здивовано озирнулась. Поруч стояла маленька дівчинка рочків п’яти й співчутливо дивилась, хитаючи головою.

– Плачуть тільки маленькі дітки. Ти ж доросла.

– Доросла, – усміхнулась крізь сльози Ольга.

– То й не плач. На ось, – дівча простягнуло їй маленького паперового янгола, – хай він тебе й твоїх діток оберігає. У тебе є дітки?

Жінка стрепенулась. Безліч думок промайнули повз свідомість, і лиш одна спинилась непорушно.

– Скоро будуть… Дякую за подарунок. Щасливого Різдва! Дівчинку вже гукала мама, вибачливо усміхаючись Ользі:

– Вона така непосидюча. Тільки відвернись, то вже й немає. Сподіваюсь, що не дуже надокучала вам.

– Що ви?! Така чарівна дитина!..

Жінка з дівчинкою заховалися в обіймах парку, а Ольга ще довго дивилась їм услід, тримаючи заповітний подарунок у долонях. А тоді ніжно торкнулась свого живота й прошепотіла:

– Усе буде добре. Нікому-нікому тебе не віддам!

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!