Марта після першого заміжжя ніяк не могла собі когось знайти і я часто до неї приходила в гості щоб і її розрадити і свою душу вилити, адже було чого – чоловік мій вже дуже був ласий до жінок. Я вже його сто разів виганяла і так само сто разів приймала назад, бо він каявся і казав, що більше ніколи так не вчинить.
Звичайно, мені було трохи неприємно від того, яким голосом і поглядом мене зустрічала в такі моменти Марта:
– Що? Знову? Коли ж ти вже його, Оксано покинеш? В тебе хоч якась самоповага є?
Але, правда, наливала мені гарячого чаю і подавала хустинки. А я так виговорюся, мені стане легше і я вже простіше ставлюся до того, що він такий. Ну що вже поробиш, як такий чоловік удався, адже у нас діти спільні і він гарну зарплату має та й, коли перепрошує, то я можу просити все, що завгодно…
Отак я собі подумаю і вертаю його назад, що дуже Марту зачіпало і вона казала аби я більше слова про Іллю не казала в її присутності.
Але далі з нею сталося таке, що мене лиш переконало в тому, що все я роблю правильно.
Марта закохалася.
Я була здивована, а вона тим більше:
– Оксано, я не думала, що в сорок сім можу таке відчувати, – казала вона.
Але далі виявилося, що її обранець – одружений. Марта була сама не своя, але відмовитися від чоловіка не могла.
– Він каже, що побралися молодими, а тепер він бачить, що його жінка мислить, як міщанка. Він же в цьому не винен? Він не відповідає за її інтелект, розумієш?
І вже подруга мені виливала душу, як вона кохає і хоче аби Петро жив з нею.
– Там діти вже дорослі, то чого б йому все це не покинути та не піти до мене?
І з часом так і сталося – Петро таки пішов жити до Марти. Вона була на сьомому небі від щастя і я вже до неї не приходила.
А якось побачила її на вулиці і очі забула – коріння відросло, сумки тягне, погляд сумний.
– Що таке, Марто?
– Оксано, я втомилася! Петро вимагає аби я готувала, як його дружина, прасувала, як його дружина, прибирала, як його дружина. Я така втомлена, таке враження, що я вдома більше працюю, ніж на роботі. В мене геть нема часу на себе! Ми нікуди не ходимо, бо я те й роблю, що виварюю йому марципани та доглядаю за його одягом і взуттям, я в інтернеті те й роблю, що шукаю рецепти і як доглядати за кашеміром!
Мені хотілося їй сказати: «А ти думала так просто бути дружиною?», але промовчала, вона ж мені подруга.
А якось мені Марта телефонує:
– Подруго, ходи на каву!
Я прибігла, вона сяє, на голові порядок.
– Що сталося?
– Петро пішов до дружини! Ми маємо це відсвяткувати!
І знаєте що? я так зраділа за ту дружину, як за себе, справді. Бо так сам до мене вертається мій чоловік, бо ніде так не добре, як вдома! Думаю, що тепер Марта не буде говорити про те, що не треба чоловіка приймати додому чи як ви гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
