fbpx

Знаєте, я дуже багато зробила для своїх дітей за життя своє. Не маючи чоловіка я змогла обох не тільки вивчити, але й житлом забезпечити. Я усім казала, що мої діти найкращі і коли чула, як подруги на своїх жалілись, говорила, що ті просто не вміють виховувати. От тільки тепер виявилось, що я не маю до кого звернутись по допомогу яка мені потрібна. Обоє в один голос радять мені збутись того “баласту” і жити щасливо ні про що не думаючи

Знаєте, я дуже багато зробила для своїх дітей за життя своє. Не маючи чоловіка я змогла обох не тільки вивчити, але й житлом забезпечити. Я усім казала, що мої діти найкращі і коли чула, як подруги на своїх жалілись, говорила, що ті просто не вміють виховувати. От тільки тепер виявилось, що я не маю до кого звернутись по допомогу яка мені потрібна. Обоє в один голос радять мені збутись того “баласту” і жити щасливо ні про що не думаючи.

Чоловік мій свого часу вчинив зі мною дуже не гарно: залишив і пішов жити до моєї кращої подруги – Любки. Не спинили його ні сльози наших дітей, ні мої прохання. Про Любку узагалі нічого говорити. Теж мені – подруга і кума.

Найприкріше те, що Макар не тільки мене залишив, він про дітей наших забув. Для нього вони припинили існувати так само, як припинив існувати наш шлюб. Раз, і ніби не було десяти років шлюбу і двох дітей.

Я ніякої помочі від нього не отримувала, тож могла лиш на себе покладатись у житті. Наші жінки у Польщу на роботу їздили, хто в Чехію, а подруга моя була в Канаді. От туди я й подалась усіма правдами і не правдами.

Майже двадцять п’ять років я за океаном працювала. За цей час я в селі для нашої сім’ї дім збудувала, та такий, що Макар, мій чоловік колишній, аж зеленіє коли повз проходить. Стоїть велет на три поверхи із вікнами панорамними і під червоною черепицею. Такого дизайну ні в кого ні в селі ні в районі немає, бо я наймала архітектора в Канаді. Він мені план робив і все малював. Кажу ж, аж зеленіє колишній.

Діти мої виросли, вивчились і оженились. Я обом своїм хлопцям по квартирі подарувала на весілля. От тільки, аби я знала чим для мене ті подарунки обернуть, ніколи б такого не зробила.

Зараз мені уже 68 років. П’ять років як я повернулась із Канади в село жити. І от усі ці п’ять років у нас із дітьми непорозуміння суцільні.

Знаєте, я ж саме заради них усі ці роки на чужині пропрацювала. От ким би вони були і де б жили, якби не мої мозолі? Я справедливо вважала, що маю повне право розраховувати на їхню допомогу у старості. Хіба не так воно по-людськи бути повинно? От тільки коли я зателефонувала синам і сказала у чому маю нагальну потребу, то почула геть не те, на що розраховувала.

Справа в тому, що для отоплення мого дому потрібні ресурси. У мене котел газовий і для того, аби оплатити отоплення усіх кімнат я повинна викласти ні багато, ні мало, а вісім тисяч гривень у місяць. Ну, а якщо порахувати, що отоплювальний сезон шість місяців у році, то стає зрозуміло, що ніяких збережень на те не вистачить, хай хоч гори золоті у сейфі лежать.

Я до синів звернулась по допомогу. Кажу, от так і так, по чотири тисячі будьте ласкаві мамі в поміч, бо ж без вас не справлюсь. І що ви думаєте? Обоє в один голос заявили, що ні копійки не дадуть. Більше того, порадили мені або в літню кухню переїхати, або узагалі продати мій дім і купити “нормальну хату”.

— Мам, ти чого? Часи які бачиш? Нащо гроші на вітер пускати? Або здавай приїжджим, або замикай і в літню кухню. Мені є куди витратити чотири тисячі і точно не на те, аби повітря у музеї нагріти.

От такі в мене сини. Раптом, дім який є їм рідний, який мі усі разом будували, на який я поклала десять років життя свого, став для них “баластом”. Ніякої поваги ні до мене, ні до мого труда у них немає. Кажуть, що самі готові покупцеві доплатити грошей, аби лиш оту гору цегли і помпезності смішної у нас забрали, бо вона їм дихати не дає спокійно.

От така мені на старість дяка від дітей моїх. Уже й балакати не хочуть зі мною, кажуть, що я все одно зводжу мову до одного і їх не чую.

От тобі мамо і “дякую”.

І як мені нагадати синам, кому саме вони завдячують усім, що мають? Чи я багато прошу? То така вже втрата велика для них оті нещасні 4 тисячі?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page