Та я так йому й сказала: «Синку, не журися, ми все зробимо». І ми з чоловіком слова свого дотримали, а як тепер син подав на аліменти, то чого такі очі круглі робити. Як це він ні копійки не давав? А ми за що платили?
Кажу вам, що все з самого початку було не по-людськи, бо не ходив він до Наталки й дня, а вона була така, що хто до неї лише не ходив. А тут вона на порозі, мовляв, женися, бо я дитину від тебе матиму.
Хто таку невістку захоче? Хто? Але чоловік зубами скрипнув і сказав, що раз так, то дитина має мати наше прізвище.
Весілля не робили, просто розписалися і пішли вони в місто жити. а вона чи не кожен день до мене їде та з претензіями, що Владик гуляє.
– Скажіть щось своєму синові! Як це так, я його дружина, а він навіть не ховається?
Я спочатку сина просила, бо ж не можна жінці в її положенні нервувати, і він трохи слухав. Але як у нього вже син на світ з’явився, Наталя ще більше роздала, то він вже з нею жити не хотів. То як я дитину переконаю, як воно в душі нема нічого?
А тоді мій брат їхав на вахту я йому сказала аби він і сина взяв.
– Владику, грошей заробиш, а там буде видно.
Ну, Наталка вернулася до матері, а хто тій пані буде квартиру оплачувати і то не маленька сума. Чоловік мій хотів, але я йому кажу:
– Для чого? Тут у них хата на чотири кімнати, то одна не буде Наталі з дитиною? Якось помістяться ми ще не в такій тісноті жили, а як так тобі гроші тиснуть, то дай мені, я їм знайду застосування.
Син вернувся, але до Наталі не пішов я так вони вже й не жили. Вона приходила до нас з претензіями, що ми сина такого виростили, а я їй тоді кажу:
– Ти совість маєш? Через тебе я дитини не бачу, в світи поїхала, лиш би від тебе подалі, а ти мені будеш щось казати?
– Щоб ви знали, я подаю на аліменти.
– Та подавай, – я не думала, що вона таке зробить!
А вона зробила, то ми з чоловіком мали від своєї зарплати забирати і їй віддавати, такій мудрій. То я за ті вісімнадцять років ні добре їла, ні добре одягалася, бо все на її дитину мала робити.
Владик там на чужині й оженився, але якось у нього життя не склалося. А якби тут у нас знайшов гарну жінку, то все було б інакше. Хіба ні? Але ж треба було їй вп’ястися в нього і витурити мені дитину, хто від того став щасливіший?
Але далі ще більше – вернувся тепер мій Владик додому, має другу групу, потребує допомоги, а пенсії не буде, бо з тими банками позакривали і бідний люди не має де гроші свої кревні забрати. На нашій з чоловіком пенсії живе. А я тоді кажу:
– Твій син тепер працює, дорослий, то хай тебе й годує. Ми стільки грошви на нього витратили, і ще батько твій йому зверху давав, я те добре знаю, мені донесли, Михайле, і не відпирайся! То ми на нього цілий статок витратили, то хай тепер вертає. Як він не хоче платити, то хай та мудра Наталка платить, вже роки за кордоном, грошви сюди шле, і квартиру купила, і машину, то хай і на тебе платить, вона нам всім винна!
І ми так і зробили, а вона аж з тієї Італії приїхала та вже нас совістити, що ми не допомагали їй, вона все сама, а тепер вона має на мого сина робити.
– А ти що собі думала, – кажу я їй, – треба головою думати. Він батько? Батько. Аліменти платив – платив, у мене всі є чеки, групу має – має. Все, плати.
І скажіть, що я не добре кажу? Отак можна й через роки, але мати заплату за свій вчинок. Мій син і так набідився за ці роки далеко на чужині, то ті гроші найменше, чим вона може нам зарадити.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
