Знаєте, я той дім вирішила завершити тільки для того, аби чоловіку своєму довести, що й без нього на цім світі сонце світить. Ішов він із таким гонором. мовляв. пропаду і порохом мене присипе без його. От, тільки ж вийшло зовсім навпаки.
Коли мій чоловік на будову в Чехію їздив, то мені і мама і свекруха в один голос співали, що на такий довгий період чоловіка відпускати від себе не можна. Ну, але ж усі їздили. Жоден чоловік у нашому селі довше місяця вдома не сидів. бо ж гроші треба було заробляти.
— Де вони, а де ти. – без зайвих сентиментів мені мама казала, – на одній любові далеко не заїдеш. Знайде він і кращу і вродливішу. Я б не відпускала його одного.
Ну, так власне ж і трапилось, як мені казали. У мене дві ляльки на руках, а чоловік збирає речі. Той теж маминими словами говорив, ще й у дзеркало попросив поглянути.
Навіть те, що на подвір’ї яма величезна і залитий фундамент хати стоїть, його не спинило. Ми як жили у кухні літній із дітьми, то так і лишились, а він поїхав до молодої гарної і вченої.
Знаєте, мені так прикро було, а отой стан, то ж найкращий генератор енергії і завзяття. Я поглянула на ту розруху, що навколо біла і затялась: доведу тут усе до ладу і ще й буду щасливою. Усі побачать, що не обличчям єдиним.
Поїхала я спочатку у Польщу, а звідти у Канаду подалась на роботу. Бралась за будь-яку роботу забувши про огиду і втому. Я мала ціль і йшла д неї впевнено.
За двадцять років що минули у мене вже стоїть у дворі красень дім. Не стала я будову на два поверхи зводити, як надумав чоловік. Я натомість найняла архітектора, розробили ми дизайн і в селі у мене тепер найкрасивіший дім із панорамними вікнами.
Не знаю. чи й доведеться мені у ньому жити, бо нині маю можливість залишитись у Канаді на зовсім. Саме я з документами приїхала, аби все остаточно вже оформити і змінити громадянство. як на порозі виріс чоловік мій колишній.
Ми із ним зустрічались після розлучення кілька разів. Мені хоч і було важко, але я навмисне не показувала наскільки. Може. то й садок дитячий. але мені було важливо довести йому, що мені байдуже і що почуттів ніяких уже.
Ми тоді про дітей. про життя говорили. про плани. Я ще тоді добре розуміла, що в нього у новій сім’ї не все так добре. знаєте, коли ти красень біля жінки у якої лиш душа гарна. то одне. а коли ти чоловік із села у міської панни яка ще й вродлива. то ж інша зовсім справа.
Ну так от, прийшов Павло цього разу не сам, а разом із синами нашими. Розмова у всіх трьох до мене серйозна – воз’єднання родини. Павло мені прямо говорив, що тоді помилку велику зробив за яку життям і щастям своїм і розплатився. Мовляв. давно хотів повернутись. але ж мене не було. Кілька разів поривався. але я була далекою і йому було лячно. а от тепер, у свої 55 надумав таки. бо ж життя коротке.
Я не знала що відповісти, бо поклавши руку на серце скажу, що тих його слів чекала з моменту, як він із торбами вийшов у двері. Але коли їх почула, то ні полегшення. ні радості – байдужість і все.
Мені 40. Я розумію. що ще геть молода, сини мої дорослі вже. Життя моє вже не тут а за океаном. але я задумалась. Кохала я усе життя саме Павла. Не того, що мене залишив, а того, який на руках у день весілля носив. Того, який обіцяв і дім звести і з синами грати у футбола.
Але чи той то Павло, що оце стоїть переді мною із сивими скронями і понурою головою.
Чи варто заради нього залишитись?
