Знаєте, я вже не знаю, що й думати про своїх сусідів і чи так вже й сильно їх жаліти. Ба більше того, я вже починаю думати, що вони винні в тому, що їх онука вигнала з квартири
Я в таке вляпалася, що не можу вам передати. Пожаліла сусідів, що їх онука з квартири виганяє і запросила перебути кілька днів у себе, поки вони перевезуть всі речі в село, бо там мали стареньку хату.
Де ж я знала, що впускаю до себе людей, яких просто неможливо позбутися! Кожне моє питання про переїзд супроводжувалися сльозами:
– І ти нас виганяєш? Та за що, Господи, ти так з нами?!
Далі в Лідії Григорівни та Павла Дмитровича по черзі піднімався тиск і я залишала їх в спокої до наступного питання.
А далі я вже й рукою махнула, бо хоч совість мене не гризе, що стареньких людей на вулицю викидаю.
Але недавно я почула дуже цікаву інформацію про цих літніх людей і все в моїй голові перевернулося.
Я одинока, але не завжди маю час на теревені з сусідами, бо пів життя проробила в школі і за зошитами та роздатковим матеріалом світу не бачила і тепер маю репетиторство.
На вулицю йду по продукти і просто пройтися, коли вже голова геть не варить.
Тому я не дивувалася тому, що Лідія Григорівна та Павло Дмитрович тільки одну онучку, Алінку, пускають до квартири. Я взагалі думала, що у них тільки одна онучка.
Але виявилося, що у них двоє онуків і молодша онука неповносправна, вони її просто не помічали, а квартиру передали Аліні, бо вважали, що вона має гарно жити, а не виживати, як молодша дівчинка Софійка.
– Вони самі виховали Аліну як принцесу, що ні на кого не звертала уваги крім себе, – почула я як сусіди говорять на лавці, коли я йшла з магазину, – А вона так гарно жити захотіла вже, от і поперла старих з квартири.
А мені вони казали, що переписали квартиру на Алінку, яка була сонечком і зайчиком. А все он як обернулося, що вийшла егоїстка.
Я звичайно підозрювала, що все не так, бо вони поводилися в моїй квартирі так, наче я їм ввесь час заважаю і маю негайно виправитися.
Розумієте, тоді, коли я почула, що їх онучка виселяє, то я цих двох сивочолих людей просто пожаліла. Я чула, як вони обоє плачуть і прийняла їх на кілька днів.
Але вони розпакували валізи, перенесли свій посуд зі статуетками, свої серветки і рюші та повністю змінили мій побут.
А тепер виходить, що вони собі Аліну як свою подобу виховали.
Я тоді вирішила розпитати їх, де ж їхній будинок в селі, куди вони мали переїхати.
– Ти нас виганяєш, – вхопилася за серце Лідія Григорівна, але я встигла запевнити, що просто питаю.
Вони назвали село і я пішла гуглити, як туди добратися. То було не так вже й далеко від нашого міста, я пішла на вокзал зранку і дізналася, які є рейси. Вирішила поїхати сама і подивитися на власні очі, що ж то за занедбаний будинок вони там мають.
Одразу ж пішла в сільську раду і описала ситуацію, що старенькі живуть в мене, в незнайомої жінки, і я рада була б побачити, що то у них за така хата, чи треба щось полагодити перед тим, як вони туди переїдуть.
Яким же моїм здивуванням було, що хату вони здають і вона цілком собі жила! В мене просто не було слів! От тобі й старенькі безпомічні люди! обкрутили мене навколо пальця і ще я їм продукти купую, готую, прибираю і ще й безплатно у мене живуть на хвилиночку п’ятий місяць!
Я просто не тямила себе! Ще й почувалася винною!
Я приїхала на обід і відразу їм сказала, щоб збирали речі і переїздили. Вони пробували хапатися за серце, але я сказала, що вже не пройде зі мною цей фокус.
– Я вам допоможу зібрати речі і зателефоную по вантажне таксі.
– Але у нас немає грошей, – забриніли сльози в них.
– Та зараз, а за оренду вашої хати?
Що я далі від них наслухалася – аж вуха заверталися!
От тепер я переконалася, що не треба судити по зовнішності і не знати ще кого треба жаліти в таких т випадках – того хто потребує допомоги, чи того, що допомагає.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
