Мій син мав велике майбутнє в столиці, але полюбив якусь Галю з Підволочийського району і все.
– Сину, тебе там чекають лише злидні, а тут з твоїм талантом велике майбутнє. Ти – лікар від Бога і тобі це кожен викладач скаже. Якщо не лишишся тут з почуття обов’язку до покликання. То я тебе й знати не хочу!
Але він не лишився і я сказала, що його буду рада прийняти в будь-який час, але от ту Галю, яка своїм куцим розумом не може усвідомити, що людина в тому селі лиш до чарки пристраститься, то я її просто бачити не можу..
Мені тоді було сорок шість і я ще мала можливість влаштувати особисте життя, чим і зайнялася. Про сина я думала лише в тому ключі, що він вернеться, бо ж село – це не його.
Але як він прислав фотокартку, де його дитина. На вид, років два, сидить на горі з мішків картоплі, то я зрозуміла, що це все. Про його талант тепер або хороше, або нічого.
З Максимом я прожила п’ятнадцять років, коли його не стало. І якось далі самотність та неміч нагадали мені про себе одночасно. Синові я не хотіла телефонувати принципово, тому попросила знайомих знайти мені доглядальницю, щоб молода і міцна.
Тоді на порозі й стала Таня і я мало очі не протерла, бо вона була просто копією мене! Не може ж бути збігів, я в таке не вірю і почала випитувати її звідки вона, а та, геть як те дитя, все виклала переді мною:
– Хотіла поступити в медичний, де тато вчився, але не пройшла, то я татові сказала, що поступила, бо ж соромно мені. Він у нас дуже хороший лікар і всього мене змалку вчив, а я не пройшла. То я поки тут попрацюю, а потім знову спробую.
Вона щебетала, а я думала, що оця простота у неї точно від Галі – вивалити все незнайомій людині, ще б сказала, де гроші тримає. Я вирішила паспорт ще її перевірити і вона так само наївно мені його дала. Точно, прізвище моє, вірніше синове.
Спочатку вона приходила просто мені допомагати. Але далі я зрозуміла, що вона така розсіяна, що ще бозна-що може статися на темній вулиці.
– Христино, – кажу я їй, – У мене квартира велика і я б хотіла аби ти до мене переїхала. Будеш платити лише за комунальні.
– Справді, – зраділа вона, – То це ж чудово!
Ні про що не здогадуючись, дівчина перевезла до мене речі, а я потроху починала її любити. Звичайно, вона за собою вслідкувати не завжди може, а тут за мною їй треба глядіти. Але як вже всядеться за свої книжки, то мені на душі радісно стає і одразу себе краще почуваю.
А як вже я слідкувала аби їй ніякий хлопець голови не закрутив! Як та орлиця! Як побачу з вікна, що хтось там за нею в’ється, то у мене одразу тиск і проповідь:
– Ти ще встигнеш нагулятися, головне, поступити! Чи ти хочеш аби я батькові написала?.
– Але ж ви не знаєте, де він працює!
– Дитино, ти мені вже про всіх своїх родичів розказала і я той Підволочийський район наче перед очима бачу!
Це діяло і вона всідалася за книжки.
Звичайно, що на наступний рік вона поступила і я так само мала двояке відчуття – і раділа за неї, що тепер студентка і сумувала, бо ж вона переїде в гуртожиток і забуде про мене!
– Ви чого такі сумні, – каже вона мені, – Треба радіти, я ж поступила.
– А що тут радіти, знову буду я сама жити.
– Та що ви, бабусю, я ж вас не покину!
– Ти… Ти як дізналася?, – я не знала що й думати.
– Ой, та я знала, що у мене є бабуся в Києві, а тут ви і ваше прізвище. А ще ми дуже схожі та й фото тата он у рамці, у нас теж таке старе є.
Знаєте, добре, що онучка у мене така кмітлива, думаю, піде далі, ніж її батько, тільки треба за нею добре пильнувати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
