– Мамо, ми всі у місті, кому хочеться у вас в глушині жити?
Я не знала, що казати, адже думала, що й відмовляти прийдеться Марині та Андрієві, бо у них все є, думала чи Петро візьме чи Анна. Ночей не спала, бо не могла між ними вирішити, а тут нікому не треба.
Діти мої живуть дуже добре, всі по закордонах доробилися до всього свого. Я за них дуже рада, що й живуть собі гарно, що діти вже великі їхні та вже й деякі одружені. Я думала, що вони залишать комусь з дітей хату та поїдуть до нас з чоловіком жити, бо вже не можу я в свої сімдесят і господарку тримати, і город обробляти.
– Мамо, та кому та ваша господарка треба? Та ми не хочемо вже те робити, ніхто не хоче з міста до вас їхати.
– То за який час ви такими панами стали?, – не витримала я.
– За той, мамо, коли світ вперед пішов, а ви й далі зі своїми козами.
– То я маю дати пропасти стільком полям, стількому саду, стількому городу? То гріхом!
А вони сміються, аж за боки хапаються. А я як гляну, як сусіди господарюють, як до них діти приїжджають та помагають, то не раз чоловікові говорю:
– А наші де? Думали, що поміч буде на схилі літ, а тепер ніхто нас і глядіти не буде. Хоч бери й чужому віддавай.
І так ми собі бідкалися. Коли приходить до мене сестра моя двоюрідна.
– Маріє, мій онук женився, а жити не мають де. Казала йому не брати з такої родини, але де мене чує, а в мене ще донька з зятем та молодша онука неодружена, то нащо мені їх в хаті? Та й чула я, що по селі люди про вас кажуть. То й подумала, як твої діти не хочуть села, то дай свою хату моєму онукові, а він вас і догляне.
І я подумала, що хай буде. Прийшов Ігор зі своєю жінкою, такі молоді ще, але добре, що не хочуть з села нікуди йти.
– А чого я маю йти, – каже Настя, – я люблю своє село, ще й тут ферму відкриємо і будемо гроші мати, от побачите.
Та й так взялися за господарку, що мені аж серце раділо. Купили трактор, родичі всі помогли і давай ним і косити, і орати, і сіна возити. Поробили для кіз стайню, купили пару дуже дорогих, але молочних. Сир роблять, кізок продають, все у них в порядку, а ми помагаємо.
Як вже більше стали на ноги, то й хату переробили, бо треба дітям ванної в хаті, бо ж купати треба, та й все потроху оновлювали. Так, що з хати лишилася хіба цегла і фундамент старі, а те все вже було нове.
Хата вже така гарна, мов та писанка, діти бігають по ній, коти під ногами крутяться, а ми з моїм щасливі, бо в пошані.
Лиш на поминках за чоловіком я зрозуміла, що не застану спокою, бо дуже вже дітям хата наша приглянулася.
– Мамо, у мене тепер не все добре з грошима, нема де заробити, то я б вже до вас переїхав, – каже мені Андрій.
– Мамо, я з чоловіком розійшлася і мені треба десь жити, то прийміть мене, – каже Марина.
Далі Петро з Анею теж почали на життя та самопочуття нарікати. Мовляв, дуже б пригодилася тепер моя материнська ласка.
Я не казала ні «так», ні «ні», бо не хотіла нічого пояснювати. Взяла Ігоря в сільську раду і там написала заповіт, перепитувала чи все там добре, чи є підписи і печатки.
– Хочу аби господарка не пропадала, Ігорку, а ти добрий господар. Ніхто з моїх дітей не догляне ні мого поля, ні мого саду, все поросте кропивою. Вони забули, як каміння вивозили тачками аби те поле виробилося. Скільки пішло праці… Все забули. А ти ні.
Може й буду мати перед дітьми вину і скаже мені те Бог на суді? Як ви вважаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
