Мама вже мені нічого не радила, бо ж куди не повернеш, то все одно щастя наче половинчасте: наче одній непогано, але хочеться ще чогось, Дмитра я знаю з дитинства і ми завжди добре ладнали, але чи буде з нас пара? Відповіді на всі мої запитання дав той випадок.
Отож, мені сорок вісім, за плечима невдалий шлюб і дорослий син. Він живе і працює за кордоном, має дівчину.
Я живу сама в однокімнатній квартирі вже п’ять років. Спочатку думала, що й одній добре, але таки даються взнаки брак спілкування. Старі подруги не запрошують до себе, у них справ купа – онуки чи дітей заміж видають, деякі своїх малих мають, а я ні туди ні сюди.
Їздила до мами часто, а там і дізналася, що мій друг дитинства Дмитро сам. Ми завжди були близькі, бо й на вулиці одній жили і в клас один ходили, але ніколи не переступали межу, наче й подобався він мені в випускному класі, але тоді такий період, що хто тільки не подобається.
А тут він вільний і я. Зустрілися випадково на вулиці, поговорили за життя і наче обом клацнуло – може разом пожити?
Але ж як воно все на практиці зробити? Бо одне говорити з людиною, а інше – жити з нею.
Домовилися, що він приїде до мене на свята, а там буде видно.
Я поїхала його зустрічати на вокзал, перед тим, як годиться, вимила квартиру і купу всього наготувала, ще в салон краси не забула зайти, сяяла, мов нова копійка.
І ось стою я та виглядаю Дмитра, як підходить до мене чоловік і просить:
– Пані, я відійду на хвильку, забув сумку в автобусі, а він не там розвертається вже, а не буду ж я бігти з котом.
І тицяє мені в руки переноску з котом, а сам зникає, я навіть не встигла нічого сказати, спитати, як звати, номер телефону. І отак я стою та вже й Дмитро підійшов, говоримо, а власника кота нема.
– Я вже змерз, – каже Дмитро, – Йдемо?
– Слухай, тут така ситуація, кіт не мій, власник побіг за сумкою і пропав.
– Ну ти даєш, та віддай в бюро знахідок і все. Пішли.
Пішли ми в бюро, але тварин не беруть.
– Та випусти ти його хай біжить, поїхали, – за своє Дмитро.
– Як я кота випущу? Він домашній, пропале.
– А в селі як? Не пропадають, то й цей собі ради дасть, то ж тварина.
Мені якось стало геть не затишно від таких слів, наче й правий, але ну як так вчинити?
Я тоді залишила номер телефону і понесла кота додому.
А далі Дмитро почав бурчати, що треба й за кормом йти, що коти можуть те їсти, що й люди, далі кіт почав всюди шерсть лишати та в ліжко лізти.
– Місце тварині на вулиці, я такого не потерплю, Тамаро, хай на балконі сидить, раз не вміє себе вести.
– Але в мене на балконі холодно.
– Нічого, він має шубу.
Кіт на балконі нявчав і дерся в двері, коли впустила його, то він наслідив Дмитру в капці. Він тоді його за двері і все. Я за котом, а його нема. я вверх, вниз пройшлася – наче вітром здуло.
– Я приїхав до тебе провести гарно час, а ти мені що влаштувала?, – не вгавав Дмитро, – тепер чисть моє взуття.
Прийшлося мені мити взуття і дуже вже запах мене витверезив.
Хоч мені й п’ятдесят, але ж має бути якась романтика. Раз ми сьогодні планували все перевести на інший лад. А після такого миття, я навіть не хочу на Дмитра дивитися.
– Нащо я тоді їхав?, – питав він мене, коли я йому сказала, що є рейси в село на вечір, – я тобі хлопчик чи що?
– Вибач, але все якось не так, як я планувала.
І на цьому вже й наша дружба та приязнь скінчилася, він почав всіляко говорити і про мій вік, і про мій характер та про мою здатність ще з дитинства все робити абияк, щоб за мене все переробляли інші.
– Ти така ще зі школи, наробиш помилок і очима кліпаєш, а ми за тебе все виправляли!, – гримнув він дверима і пішов.
Добре, що гроші за дорогу не попросив, а міг… далі почула, як щось нявкнуло і я відкрила двері, а там кіт сидить. Прийшлося йти в магазин за насипкою для лотка, а там і власник кота подзвонив. Дуже перепрошував, казав, що не за тим автобусом побіг.
– Дякую, що залишили номер в адміністрації, мені цей кіт дуже дорогий.
Я сказала адресу, а потім запросила й до столу.
– Я ж готувала все свіже, не з’їм стільки.
– Дуже смачно, я давно домашнього не куштував.
І отак я знайшла собі чоловіка і улюбленця, хоч думала, що як не Дмитро, то й шансів нема. Тому не знаю, що в такому випадку комусь і радити – чи чекати на долю чи брати все в свої руки. А ви що скажете?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
