Знаєте, життя має здатність дивувати, навіть тоді, коли здається, що вже нічого не зміниться. Ось моя історія — історія жінки, яка все життя присвятила роботі, допомагала своїм дітям і, на схилі літ, отримала від них найкращий подарунок, який тільки можна було уявити

Я прожила в Італії понад тридцять років. Усе почалося з того, що я, як і багато інших українських жінок, поїхала за кордон у пошуках кращого життя. Робота була нелегкою: спочатку я працювала на кількох роботах, потім знайшла місце у заможній родині, де доглядала за літньою сеньйорою. Зароблені гроші я переказувала додому, дітям — щоб вони могли вчитися, облаштуватися, знайти своє місце в житті.

Серед днів, що минали в праці, я інколи мріяла повернутися на рідну землю, побачити знову українські краєвиди, поспілкуватися рідною мовою. Але з роками здоров’я стало давати збої. Одного дня, після чергового візиту до лікаря, я зрозуміла, що більше не зможу працювати. Це було важким випробовуванням для мене, адже я звикла бути сильною, самостійною. Я боялася стати для дітей тягарем.

Проте життя піднесло мені несподіванку. Якось мені зателефонував син Сергій. “Мамо, як ти почуваєшся?” — запитав він. Я відповіла, що все добре, хоча насправді мені було не дуже. “Ми з Оксаною, Олею і Віктором хотіли б поговорити з тобою”, — додав він. Ця фраза здивувала мене, адже вони зазвичай телефонували по одному.

“Звісно, я завжди рада чути вас, кого набрати на відео?” — відповіла я. Але відчуття, що щось відбувається, не покидало мене. І не помилилося.

Коли діти зателефонували, то всі разом сиділи у Віті за кухонним столом, син Сергій почав говорити: “Мамо, ми з братами і сестрами довго думали, як тобі допомогти. Ми знаємо, що тобі зараз важко і ти більше не можеш працювати. Ми хочемо, щоб ти повернулася додому. Тільки цього разу ми підготували для тебе щось особливе.”

Я здивовано подивилася на них. “Що саме ви маєте на увазі?” — запитала я.

“Ми купили для тебе будиночок у горах, у невеличкому селі. Він модульний, тому ми швидко зробили всі умови, щоб тобі було зручно,” — пояснила Оксана, моя найстарша донька.

“Будиночок у горах?” — я не могла повірити своїм вухам. “Але ж як ви це зробили? І навіщо мені будиночок у горах?”

“Мамо, ми знаємо, як ти любиш природу, завжди мріяла про спокійне місце, де можна відпочити від суєти. Там такі краєвиди, що душа співає,” — додала Оля. “А ще ми хотіли, щоб ти мала свій куточок, де зможеш насолоджуватися життям.”

Сергій додав: “Ми хотіли, щоб ти знала, що всі твої роки праці, твоя допомога нам не пройшли даремно. Ти зробила для нас більше, ніж можна уявити, і тепер ми хочемо дати тобі те, чого ти заслуговуєш.”

Я була настільки вражена, що сльози самі потекли з очей. “Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене,” — промовила я, ледве стримуючи емоції. “Я завжди мріяла про місце, де можна просто бути щасливою, без турбот. Але ніколи не думала, що ви зробите для мене таке.”

“Ми любимо тебе, мамо,” — сказав Віктор, мій молодший син. “Тепер час тобі трохи відпочити і насолоджуватися життям.”

І ось я тут, у своєму новому домі, посеред гір, з дивовижними краєвидами навколо. Кожен ранок я прокидаюся з вдячністю за те, що у мене є такі чудові діти, які змогли втілити в життя мою давню мрію. І хоча життя за кордоном навчило мене багато чому, ніщо не зрівняється з тим теплом і любов’ю, які я відчуваю зараз, знаючи, що мої діти дбають про мене.

Ця історія — нагадування про те, що навіть у найскладніші моменти життя, завжди є місце для надії і радості. Іноді ті, кого ми любимо, можуть зробити для нас більше, ніж ми очікуємо. І я неймовірно вдячна за це.

You cannot copy content of this page