Зоряна вийшла із дому і глибоко вдихнула рідного повітря: “Яка краса” – сказала голосно сама собі. За парканом почулось якесь шарудіння. Можна було б подумати, що там кіт, чи курка, але не з такими сусідами. “Доброго ранку, тітко Килино!” – голосно привіталась Зоряна. Та бідося аж підскочила, бо де сподівалась, що її побачать от тут під високим глухим парканом та в кущах малини? “Приїхала?” – робить здивований погляд, – “А я вже думала що у нас нова сусідка.” – протягнула і дивиться, як же Зоряна відреагує.
Та Зоряна звикла до таких випадів широко посміхнулась і мовила зі щирою посмішкою:
— Тітко Килино, господиня у цьому домі тільки одна є і буде. Так що звикайте, бо я вже більше нікуди їздити не буду.
— А Настя? – не втрималась стара, – Вона ж он яка, – тягне свого халата вперед. – То як буде?
Продати стареньку хатину Зоряниних батьків і придбати спільний дім була ідея Павла – Зоряниного чоловіка:
— Хата жила, але ж тут усе від підлоги до стелі потребує капітального оновлення. Як порахувати наші затрати, то вже краще придбати більший будинок і вкласти у нього кошти.
Зоряні було шкода старенької хатинки де минуло її дитинство, але чоловіка послухала, бо таки Павло мав рацію. Та й де у двох кімнатах мали б вони жити? Гроші взяли гарні, бо той дім був у курортній місцині, охочих придбати було багато.
Придбали новий дім ось тут, по сусідству із тіткою Килиною. У цім селі ні рідних ні знайомих. Обирали, аби ближче до міста, щоб дітей зручно до школи було підвозити і аби до роботи не далеко.
Але, поки про дітей не думали, дім був гарний і великий, але запущений. Їздили у Чехію на заробітки, аби мати змогу його до ладу привести. От так за п’ять років вже й другий поверх виріс. Тераса і веранда, що з глянцевого журналу.
Але останні два роки лиш Зоряна і їздить до Чехії. Будинок ще потрібно утеплити і дах виправити, бо почав текти, тож гроші потрібні. Павло лиш отримував гроші і продовжував будову: двір, альтанку, сарай новий і баню.
Напевне, якби не мама Зоряни, що заїхала до зятя дорогою у санаторій, то й не дізналась би ніколи вона про те, що у домі нова господиня є вже без неї:
— Ну і смикнуло ж мене у вікно зазирнути? – картала себе мама Зоряни. – Дивлюсь, сидять поруч, от прямо, як ви у свій час. Шкода такий дім гарний, а ділити доведеться. Приїжджай, доню у всьому допоможу і підтримаю.
Зоряна виїхала наступного ж дня. Павло зустрів, як завжди, ніби й не було нічого, все дивувався, чого вона так раптово надумала повертатись, чи не стало чого:
— Та от, приїхала до чоловіка, бо бачу, що без мене він іншу швидко у дім привів.
Павло сполотнів, зупинив машину:
— Дізналась, – сказав приречено, – Так знай, що я про те шкодую більше за все на світі. То Анастасія – однокласниця моя і любов перша. Зателефонувала, плакалась, просила допомоги, бо ж чоловік її на сьомому місяці виставив на вулицю. Побачив її і ніби як накрило, нічого не чув і не бачив, себе не розумів. Але, побула вона от тут тиждень і повіз я її додому. Зоряно, якщо не вибачиш я зрозумію. Буду все робити, аби ти про те забула, аби провину свою загладити. Але знай: мені нікого крім тебе не потрібно. Ти – єдина моя любов.
Зоряну ні сусіди, які були свідками тієї історії, ні мама рідна, ні сестра не зрозуміли. Категоричні усі: “Де твоя гордість, та він у твій дім привів”. А Зоряна швидко усі ті розмови припиняє і просить більше про те все не згадувати.
— Інколи, аби цінувати те, що маєш, потрібно спробувати чогось іншого. Та й усі ми люди, помиляємось. А він кається і картає себе щиро.
— Дивне у тебе уявлення про сім’ю і щастя, – каже Зоряні сестра. – Як ти можеш жити спокійно у домі де без тебе хазяйнувала інша?
А Зоряна вже й сама не знає чи вірно вчинила. павла кохає. бачить що той і сам не радий що так сталось, але чи можливо таке забути і пробачити?
Чи можна після такого зберегти сім’ю?
Головна картинка ілюстративна.