Нещодавно я знайшла хорошу роботу, вірніше роботу з високою зарплатою. Спочатку я толком не могла зрозуміти, що конкретно потрібно робити. А пізніше зрозуміла, що ми займаємося поширенням продукції для літніх людей. Але не безпосередньо спілкуємося з покупцями, а домовляємося по телефону і через інтернет все це оформляємо.
Робота не зі складних, але вимагає часу і певної напористості, адже кожного клієнта необхідно переконати і вмовити купити саме ось цю річ і саме у нас, і найголовніше саме зараз.
Було спочатку важкувато, але через місяць я вже «плавала» досить впевнено. Співробітники особливо між собою не спілкуються, тому всіма враженнями я ділилася зі своїм чоловіком.
Після першої зарплатні я відразу ж помітила різницю з моїми колишніми доходами. Ті копійки не йшла ні в яке порівняння з теперішньою оплатою праці. Мене це дуже навіть влаштовує. Я змогла прикупити собі красивих речей, та й батькам можу більше грошей виділяти. Загалом, все у мене було добре, перші місяців шість.
Після півроку чоловік почав мене діставати щовечора, що я поводжу себе не чесно по відношенню до людей похилого віку. Так, нашу клієнтську базу в основному складають бабусі і дідусі. Але це і нормально, адже молодим поки нічого з того що я вмовляю придбати не потрібно, а старші люди все ж мають потребу.
Зараз наше спільне життя перетворилося на нескінченне з’ясовування стосунків. Щовечірні сцени з приводу і без приводу вже просто дістали. Чоловік категорично наполягає на звільненні з моєї нової роботи. Для нього я людина з низькою мораллю і просто не чесна.
Значить, як делікатеси наминати за обидві щоки – це приємно, а як йти і заробляти – це не порядно! Так хто зараз дивиться на цю порядність ?! У всіх в голові тільки грошові знаки, та аби побільше!
Я нічого поганого не роблю, просто описую не потрібну річ так, аби її дуже захотілось купити. А клієнти вже самі вирішують, купувати їм чи ні. Я всього лише посередник між виробником і покупцем. Нічого не вигадую і нічого не додаю від себе. Так де ж тут я не так роблю?!
А чоловік вмикає мені ролики з старенькими, яким пообіцяли золоті гори, а вони нічого не отримали. Ті плачуть. Але я тут до чого? Я лише намагаюся дати людям надію, за яку їм, звичайно ж, потрібно заплатити. Ну, так ми всюди платимо за те, що нам потрібно або чого нам хочеться. Просто не кожному це прямо от цієї секунди життя покращить.
Коротше кажучи, я не можу довести чоловіку, що він помиляється по відношенню до мене. Наші розмови зайшли в глухий кут. Ми не встигаємо миритися, як знову усе по новому. І так по колу. Невже він, в свої тридцять п’ять, не може зрозуміти, що в цьому світі дев’яносто відсотків людей говорять неправду? Я починаю вже думати, що він просто заздрить моєму доходу. Він сам заробляє в рази менше. Може таке бути?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
