Цей випадок трапився з батьком моєї подруги. У її батьків пристойна різниця у віці, і батькові наразі шістдесят п’ять. Він дитячий лікар, з тих, до яких приходиш з дитиною, а він починає з ним балуватися, гратися і базікати на різні дитячі теми, а потім простягає в руки здивованій матусі рецепт. І незрозуміло ні для неї, ні головне – для малюка, коли відбувся огляд. Зовні він веселий, вусатий, вгодований. При погляді на нього в мене перед очима постає знаменитий Еркюль Пуаро. Так ось, минулого року добрий Лікар Айболіт нарешті вийшов на пенсію. Вже й настав час, і він усе чудово розумів. Але… після цього сильно засумував, поринув у нудьгу. Воно й зрозуміло. Все життя робота-робота-робота. А тут… Дружина ще співає-пурхає, щоранку в офіс їде, а він, начебто, і не при справах.
За відчуттями ж він ще о-го-го – явно не газетку читати чи в доміно у сквері зі старенькими грати, тому почав підшукувати собі роботу. Але тут трохи серце від хвилювань прихопило, і дружина з дітьми стурбувалися і вирішили перед новим етапом у житті влаштувати йому гарний та повноцінний відпочинок. А сестра моєї подруги і, відповідно, старша дочка героя нашої оповіді, вже багато років із сім’єю живе в Ізраїлі.
Звичайно, батьки бували у неї в гостях, але так, на тиждень-другий. А тут вона запропонувала батькові – приїжджай на кілька місяців. Відпочинеш, виспишся, зміниш обстановку, та хоч із онуками своїми ближче познайомишся. Він спочатку віднікувався: мовляв, чого я там не бачив, але дружина з молодшою дочкою наполягли, і поїхав наш добрий Пуаро до тривалого закордонного турне.
Однак, через три дні, наївшись фалафеля і нагулявшись по Набережній Тель-Авіва, зазбирався додому. За дружиною почав сумувати, за мопсом своїм старим, а ще за звичною листопадовою мрякою і за смачними свинячими котлетами. «Нема що тут робити, – бурчав. – Ви з зятем зранку на роботу, сини в школу. А я хоч вовком вий. Не звик я байдикувати. Або роботу мені якусь підшукуйте, або додому поїду». Старша дочка зовсім засмутилася: адже обіцяла матері з сестрою відпочинок батькові влаштувати, а він ні в яку. А робота… яка може бути робота, якщо він гість із іншої країни…
Але тут зав’язка – прямо, як у сценарії. Так би мовити, подія, яка запускає сюжет. Сусід по котеджу, теж із емігрантів, кличе їх на свій ювілей. Все по-родинному – сусіди та його сім’я: дружина, двоє синів і літня мама, якій пішов, на хвилиночку, дев’яносто другий рік. І якщо ви думаєте, що це була бабуся в інвалідному візку, якій десь у куточку дали тарілку з тортом, який вона їла беззубим ротом і тремтячими руками, то ви глибоко помиляєтеся. Роза Михайлівна у минулому була актрисою. Ні, навіть не так. Вона була Актрисою. Красунею, що звикла до овацій, обожнювання та чоловічої уваги. І хоч останній раз вона виходила на сцену років п’ятдесят тому, але бути Актрисою вона не перестала. І кожен свій день проживала так, ніби грала чергову роль.
Зараз на ювілеї вона була звичайною єврейською мамою, яка невпинно хвалить свого сина. Вона виглядала чудово – більше сімдесяти їй би ніхто не дав, вона говорила абсолютно на будь-які теми, і взагалі була центром уваги і душею свята. Новий гість був абсолютно зачарований її, трохи зворушеною часом, чарівністю, і вона, коли гості пішли, сказала: «Який гарний, вихований хлопчик».
І ось наступного дня до доброго і вихованого хлопчика приходить сусід-ювіляр і, не марнуючи слів, як і личить його національності, відразу переходить до ділової пропозиції. Так і так. Я чув, ви хочете тут погостювати місяць-другий. Так ось, чи не погодитеся, любий, на цей час стати компаньйоном для нашої любої мами? Нічого робити не доведеться – лише розмовляти та супроводжувати на прогулянки. Вона вже немолода, але активна, і ми з дружиною переживаємо, що вона весь час одна – мало що. Від вас увага та привітність, від нас – власне, мама та грошова винагорода у конверті. Ну, то що, по руках?
Наймиліший взяв тайм-аут і добряче замислився. А що тут думати? – Сказала дочка. – Сам казав, що ти хочеш роботу. Ось вона тебе знайшла. На мою думку, краще може бути тільки перебирання ламаного шоколаду. Тож не роздумуй і погоджуйся на стареньку».
І наш дитячий лікар погодився… навіть не уявляючи, що це будуть три найнезвичайніші та найнасиченіші місяці в його житті.
Наступного дня він прийшов, так би мовити, до офісу своєї нової роботи – до котеджу сусіда і, шанобливо виставивши лікоть, м’яко сказав:
– Розочко Михайлівно, дозвольте вашу ручку. Сьогодні я супроводжуватиму вас на прогулянці, якщо ви не проти моєї компанії. Куди хочете попрямувати?
Розочка Михайлівна була не проти. Навпаки, вона вже спланувала маршрут.
– Пропоную вирушити до Яффо. Обожнюю кам’яні вулички старого міста. Заодно там і пообідаємо.
– Як у Яффо? – Заперечив компаньйон, взагалі уявляючи, що вони гулятимуть у скверику неподалік. – Це ж дуже далеко…
– Та ж у мене машина в гаражі, – навіть не кліпнувши відповіла бабуся.
Так-так… Виявляється, дбайливий син, коли казав, що побоюється самотності мами на прогулянках, мав на увазі саме те, що дев’яностолітня бабуся ганяє без нагляду на своєму авто.
– Ну що ж… Тоді поїхали…
Вмотавшись по сонцю на двогодинній прогулянці і ледве встигаючи за своєю підопічною, бадьоро крокуючою по кам’яній бруківці, новоспечений охоронець мріяв тільки про одне – швидше б закінчився цей день. А ще ж обід…
– Може, пообідаємо вдома? – благав він. – Мені ця кошерна їжа якось не дуже…
– А все тому, що ви не куштували справжньої єврейської кухні. Як щодо ньоккі у шпинатному мусі з кубиками гарбуза, чи рибного філе з чорним баклажанним кремом?
І понеслось… Кілометри доріг вилітали з-під коліс автомобіля, а Розочка Михайлівна показувала своєму компаньйону все нові й нові місця в країні, що стала для неї другою батьківщиною. Єрусалим, Назарет, Віфлеєм, розкішні висячі сади в Хайфі, приголомшливий національний парк Кесарія… А в ті дні, коли вони, відпочиваючи від активних прогулянок, залишалися вдома, вона годинами розповідала йому про своє життя – епоху, що вже назавжди канула у вічність. Вона казала, що Париж тепер уже не той… А вона ж пам’ятає його, коли ще студенти красувалися бульваром Сен-Мішель у кокетливих беретах, у передмісті грали вуличні музиканти, дівчата на Монмартрі приколювали до суконь букетики фіалок, а в самому повітрі розливався не то сміх, чи захоплення, чи чийсь призовний поклик.
– Саме в Парижі я вперше купила фільдеперсові панчохи, – опустивши очі, зізналася Роза Михайлівна.
– Ніколи не чув про такі, – здивувався її супутник.
– Та як же… Це мрія всіх модниць мого часу. За ними ганялися всі жінки, їх неможливо було дістати, хоч коштували вони надзвичайно дорого. Був час, коли в Радянському Союзі їх можна було купити лише за валюту.
– А що це якісь особливі панчохи? – неуважно поцікавився компаньйон, якого мало цікавила ця тема.
– Це, можна сказати, кошерні панчохи, – засміялася Роза Михайлівна. – У тому сенсі, що вони повністю натуральні, зроблені з бавовни, хоч на вигляд і на дотик – наче шовкові. Рідкісна, мерсеризована пряжа. Я купую їх досі, – зізналася вона, – тому що саме панчохи визначають статус та стиль справжньої жінки.
– Хоч би одним оком глянути, – усміхнувся супутник Рози Михайлівни.
Кокетливо посміхнувшись, вона трохи підняла краєчок своєї довгої спідниці і здивованому чоловічому погляду з’явилася тонка ніжка, обтягнута блискучою панчохою.
Звісно, він втомлювався. І від насичених прогулянок, і від нескінченних жіночих балачок, і від перепадів настрою. Але – домовленість є домовленістю, до того ж термін його добігає кінця. І він знову слухав оповідання актриси, яка особисто знала Лемешєва та Вертинського, яка нескінченно читала на пам’ять Цвєтаєву, Гумільова, Пастернака, Бродського. Але… час швидкоплинний. І закордонне турне нашого героя добігло кінця. Син Рози Михайлівни простяг йому щедру винагороду, кажучи, що мама за ці кілька місяців надзвичайно розквітла.
І ось настав вечір, коли приятель Розочки Михайлівни прийшов з нею попрощатися.
– Тобто як це післязавтра відлітаєте? – Округлила вона очі. – А я? А як же я?! А як же наше кохання?!!
Він хотів звично відбутися жартом, ніби перед ним була маленька дитина, але, глянувши в обличчя літньої жінки (яку і язик не повертається назвати «старенькою»), зрозумів – зараз на сцені не комедія, не фарс, а справжня драма. Що ж робити? Як? Як пояснити їй, що він просто втік до доньки від нудьги, а потім вирішив підзаробити? Як нагадати, що в Києві на нього чекає улюблена дружина, яка годиться їй у онуки?
– Розочко Михайлівно, – трохи кашлянув він, оглядаючись на відвідувачів маленького кафе, де вони вечеряли, – ну, ви ж знаєте – я одружений. Я ніколи цього не приховував.
– То розлучіться! – Негайно зажадала жінка. – Які проблеми?. Я була впевнена, що ви збираєтеся вчинити саме так. А ви зараз ставите мене в незручне становище. Примушуєте думати, що я вам нав’язуюсь. І це після того, що було між нами.
– А що між нами було? – він мало не подавився хумусом із розмарином.
– Я показувала вам делікатну частину свого гардеробу. Ми говорили з вами про панчохи.
– Але… це ж не я був ініціатором цієї теми, – він витер серветкою піт з чола, відчуваючи, що ще трохи, і ця поїздка закінчиться не лише нудьгою.
– Але ж ви не заперечували! Ви мене не зупинили. І ви не можете тепер просто так взяти та поїхати.
З’ївши солодку булочку з маком, Роза Михайлівна трохи заспокоїлася, зібрала думки воєдино і пішла на кульмінацію.
– Зрештою, я досить багата. Я можу з’їхати від сина. Купити будинок. Тут, або десь в іншому місці. Я можу утримувати себе та вас. Я не розумію, що ще потрібне? Звичайно, негоже жінці – згадувати про гроші, але з огляду на невеличку різницю у віці.
Що вам сказати… Обговорюючи цю історію, ми з дівчатами дуже співчували батькові нашої подруги. І Розочці Михайлівні співчували теж. Із серії і сміх, і гріх… Любов не запитує ні про що, але, друзі, дев’яносто один рік… Наприкінці розмови ми всі дійшли висновку, що дай нам Бог – років через п’ятдесят спокушати чоловіків своїми грошима та делікатними предметами гардеробу.
Недорогий дитячий лікар повернувся додому, до коханої дружини, собаки та онуків. Хандру він розігнав і навіть набрав на роботі кілька зайвих кілограмів на кошерній єврейській їжі. Обійнявши внучку Лізоньку, він спитав – як у неї справи?
– Чудово, дідусю! Я нарешті відбила Дениса у Насті, і тепер ми разом.
– І що ти відчуваєш? – Здивувався дід.
– Щастя, звичайно! – Здивувалася Ліза. – Я витратила на це два роки життя.
До речі, Лізі дев’ять років.
Отак, дорогі дівчата! Нам хочеться кохання і в дев’ять, і в дев’яносто. Зберігайте те кохання, яке у вас є. А якщо ще не зустріли – не зарікайтеся… Все ще попереду!
Tetyana Lоnsʹkа. Фото ілюстративне.
