Зрозумійте мій вчинок – я Олену любила і вона мені не заважала. Однак, щоб от так дівчина у самому розквіті замкнула себе на моєму подвір’ї через зраду мого любого синочка?
Та я б собою не була якби такому дозволила статись. Та й хороша та Олена і гожа така, що очей не відвести. А господиня яка? Мені, жінці в роках біля цієї бджілки скільки навчитись і побачити нового, що й не думала.
Ну як такому добру та пропадати? А вона сирота, тулиться до мене бо я й добра і “донькою” її кличу. Ну а що мені на двері їй вказати?
Хатина у якій вона виросла при бабусі і дідусеві вже давно розсипалась без живої душі. А Марфа Дем’янівна мені як у засвіти ішла так і сказала:
— Передаю тобі, Людо, свою дитину із рук у руки. Сама бачиш, яка вона у нас. Бережіть. Обіцяй, що будеш берегти!
Ну а мій син такий вітер. Хай і моя дитина, але скажу як ото є – толку ж ніякого. Уже йому тридцять п’ятий пішов був, а женячка на женячці. Як побачить яку красуню, та ще вона йому підморгне, то все – біжить мій Кирило на світло розлучаючись із черговою дружиною.
Така йому треба панянка, аби команди віддавала і навчила їх його виконувати. Аби погляд не смів у бік відвести. От тоді і сім’я у сина буде і діти підуть. А так – віється і все без толку.
Так от про Оленку. Вона ж після зради мого сина в мене залишилась жити. Кирило помахав нам ручкою і до Галі, чи Валі, а може до Лариси, вже й заплуталась.
Оленка ж вихована у найкращих традиціях дуже переймалась. Нікуди не виходила, майже не їла і все сумна ходила. Бачу – в’яне моя квіточка прямо на очах. Пропаде, як нічого не робити.
— Олено, ти мені це припини, – кажу строго. А та аж підстрибнула від несподіванки такої, – Ні, ну ти поглянь на себе? Який то чоловік вартий такого? Він собі десь життю радіє. Тішить себе і любку свою, а ти тут Богу душу віддати зібралась? Ану ходи сюди до дзеркала. Поглянь, поглянь яка ти гарна. Завтра на ринок до перукаря і на манікюр. Будем тебе до життя повертати.
От так ми із нею всі заощадження витратили, а все ж Оленка вже стала мені і посміхатись і говорити, а не очі в підлогу і сльози щоками.
Але ж їй 20. Ну рік біля мене посиділа, ну 2. Саме ж на порі і до шлюбу. Онуків мені подарувати, та й самій жити в радості. А вона? Хустку на голову і в сад або на город, чи то до корови.
Я вже їй кажу – їдь де на роботу, а вона мені:
— Я вас, мамо, не залишу. Та й маємо ми гроші, на все вистачає. Чи то ви мене женете вже? То я скоро з’їду.
— Та Бог з тобою, – кажу їй, – Яке “з’їду”. Тобі чоловіка треба. Діток купу, а не корову і кури. От про що мені душенька мліє.
А та відмахнеться і знову до роботи. Сири варить на продаж, такі смачні, коптити птицю навчилась так, що вже й черга до неї стоїть. Кажу ж – золота дитина.
От я й вирішила сама їй долю влаштувати. Сіла ввечері і написала у ту рубрику де долі люди шукають. Як є все описала, що й господиня, і гарна, і молода, і що тільки у хороші руки. Та й відправила листа у редакцію.
Знаєте, я так на відповіді чекала. Скільки перечитала листів і повідомлень, та все ж не те. Вже я зневірилась і кинула ту справу. Вирішила серед знайомих шукати. Так надійніше і знаєш що то за людина така.
Аж тут, одного дня зупиняється біля нашого подвір’я машина. Копійка стара, але така, знаєте, доглянута. Виходить чоловік, так роззирається довкола.
Я саме сапала квітник, то й на зустріч:
— Кого гукати? – питаю, а сама роздивляюсь, бо він мені дуже вже нагадував актора зі старого фільму а згадати його фамілію ніяк не можу.
— Так господиню, – каже він, – Я листи пишу, а відповіді немає.
Мені смішно стало, вам не передати. Бо як на правду, то він від мене старший.
— А чи ви не замолодий, – кажу йому з такою знаєте, неприхованою неприязню.
— Я може й молодий, а син так старший. Після того, як жінку втратив ні на кого й не глядить. Пропаде, ой пропаде.
От так ми з ним розговорились, пішли чай пити у альтанку. Вже він узяв інструмент із багажника і двері у сараї підрихтував і загорожу поправив. Тут уже й паркан у мене рівніший став, а ворота не риплять.
Так до чого то я? Ми з Анатолієм уже десятий рік у парі живемо. З копійки клумбу зробили, а нам Оленка подарувала нову машину. В Іспанії вона нині. Вже там у неї сім’я, діток двоє.
А ми тут бавити маємо кого – син Анатолія оженився на сусідці моїй, то бігають онуки туди, сюди. Троє їх, четверте ось-ось з’явиться. То є нам із дідом роботи. Є!
А мій Кирило? Ну що вам сказати? Напевне, він щасливий. Жанна від нього на десять років старша, має двох синів. Їздила я до них на гостину то повернулась швидко бо мені голова від її голосу вже дзвеніла. Генеральша, не інакше.
Людмила Т.
Головна картинка ілюстративна.
