Три… О пів на четверту… і знову спрацьовує внутрішній будильник. І знову, ось уже четвертий місяць він як сновида блукає сплячими кімнатами.
Кожну ніч, а він вже й боїться лягати спати, йому сниться один і той самий дивний сон, де з темряви виринає блакитна прозора куля, у якій сидить навпочіпки світлоголове сумне хлоп’я і задає йому дивне запитання: «За що ти мене, тату?!». Після такого сну спати більше не хотілося. Він йшов до вікна, відтягував штору і крізь скло дивився на усіяну зоряну безодню, ніби шукаючи той шлях, яким до нього щоночі прилітав цей блакитний клубочок.
Не зчувся як до нього підійшла дружина. Від неї йшло тепло і якась невловима ніжність, що може виникати лише після довгих років щасливого сімейного життя. «Про що задумався, Петре? Чому не спиться? Я вже котру ніч стежу за тобою», – мовила вона. «Не сила вже мені в собі це носити», – промовив замислено він, і розповів своїй Галинці про ці безсонні ночі та білявого хлопчика, до якого вже почав звикати, і його дивне запитання. У вікно мовчки заглядали зорі зі своїм дивним ефектом, – здається ось вони близько, рукою дістати, а простягаєш руку – ой ле-ле небо таке бездонне, зорі такі далекі, а ти відчуваєш себе такою крихіткою, мовби та зірочка, яка несподівано зірвалася з небосхилу і пролетіла майже поряд з тобою. Усе минає, навіть зорі падають.
За матеріалами – “Є”.
Рано прокинувшись, Петро потягнувся аж ліжко заскрипіло під його міцним станом, простягнув руку, щоб за звичкою пригорнути до себе дружину, але її вже поруч не було. Він пружно встав, накинув на себе халат та вийшов до кімнати. Дружина стояла біля вікна і задумливо дивилась у садок. «Я все думаю про твої сни. Можливо щось у наших апостолів трапилось?» – мовила дружина. Так вони називали поміж себе своїх дітей, двійняток Петра і Павла. Якось прийшовши зі служби, Петро весело гукнув: «А де наші апостоли?». Так і прижилось.
Їхати до дітей було далеко. Служили обидва на Далекому Сході. І хоча називався той край нині ближнім зарубіжжям, до нього було таки нелегко дістатися. «Зателефонуємо? – запитав Петро і після схвального кивка дружини підняв слухавку. Вони довгенько обговорювали між собою почуте, раділи, що знову на літо приїдуть онуки. Так минув день, і була ніч…І знову прилетіла блакитна куля. І знову, дивлячись в очі цьому хлопчику Петро не знав, що йому відповісти.
Якось прийшла Галина від батьків. «Петрику! Ти не ображайся, але я вже так не можу. Ти не спиш, та й я коло тебе. Сходила до мами та й розповіла про твої сни. Мама порадила, щоб ми сходили до Килини у сусіднє село. Вона багатьом дає розумні поради, приймає людей».
На диво Петро відразу погодився. Наступного дня Галина разом з Петром пішли до сусіднього села. Хата Килини стояла на околиці, майже в лісі. Загавкав чорний, як смола, пес. Хвіртку відчинила низенька бабуся з добрими очима, що аж світилися. Ніжне тепло випромінювала вона. Поглянула на гостей і мовила: «Ти, Петре, йди за мною. А ти, Галю, зачекай трохи. Не про тебе мова буде сьогодні».
Мовчки переглянулись, адже не встигли Килині сказати жодного слова. Петро переступив поріг. У хаті було тепло, пахло травами. Бабуся мовчала, мовчав і Петро. Пауза затяглася. «Що сину, сни не дають спокою? Я й сама дивуюсь, хоча мене здивувати важко. Це хтось прорвався до тебе з потойбічного життя. І тобі важко зустрічатися з ним, і він не може повернутися назад. Допоможи і йому, і собі. А як – не скажу. Це вийде саме по собі. Часом і добрі люди, не знаючи про це, несуть свої гріхи усе життя. Іди до своєї Галі. Вона в тебе добра, усе зрозуміє. Не лізь до кишені. Тобі гроші знадобляться. На тебе чекає дорога».
Килина провела гостя, вийшла за хвіртку, подивилася вслід своїм несподіваним гостям, непомітно перехрестила їх, закрила хвіртку та пішла в хату. Назад поверталися лісом. Петро розповів про свою розмову з Килиною. «То що за дорога на тебе чекає, Петре?» – захвилювалася Галина. «Ніби-то я нікуди не збирався їхати. Можливо, до батьків з’їздимо?» – мовив він.
Петрові батьки жили недалеко у містечку на Поліссі, що розкинулось на високому березі тихоплинної річечки. З іншого боку його огортав старий сосновий ліс, в якому, як здавалося, не було ні початку, ні кінця. Тут пройшло Петрове дитинство, тут закінчив школу, зустрів своє перше кохання. Жили по-сусідству, разом вчились в школі, разом поверталися додому.
По закінченню їхні шляхи розійшлися, вона поїхала навчатися в педінститут, а він у військове училище. Якось приїхавши у відпустку вже лейтенантом, вони зустрілися. Тетяна вже працювала в школі. Була неділя. У той день вони довго блукали берегом річки і говорили, говорили, говорили, немовби боялися зупинити розмову. А навколо було таке тихе поле, зелене з краплинами червоних маків, білих ромашок та волошок, які увібрали в себе синь неба… І якось само по собі настала тиша. Далі говорили лише очі та стукотіли молоді серця. Поверталися додому пізнього вечора. Час відпустки пролетів швидко. Їхні зустрічі не були таємницею для батьків. «А що, Петю, може, будемо сватів засилати?» – якось мовила мати. «Відпустка закінчується, мамо. Давайте на наступний рік приїду та відгуляємо весілля». Так і домовилися. Наступного дня батьки провели сина до автобусної зупинки, а Тетяна поїхала проводжати до залізничного вокзалу. Про все було домовлено. На душі було спокійно. Але не так трапилося, як гадалося.
Приїхавши в частину, Петро навіть не встиг нікому написати листа. Частину підняли за тривогою. Зачитали наказ про їхню участь в навчаннях на Камчатці. Через декілька днів вони вже завантажили свої ракети на кораблі і вийшли у відкрите море. Якось було тривожно на душі. Все робилося в підвищеній секретності. В голові виникали думки, чому морем?. Адже можна було на Камчатку виїхати потягом, військовим ешелоном. Морем швидше, подумалось. І лише коли вийшли в океан, їм повідомили про місце призначення – Куба.
Можна було багато розповідати, як вони пливли океаном. Як було спекотно в трюмах, з яких дозволялося виходити на палубу лише по 2-3 чоловіка на певний час, як їх супроводжували американські літаки, і як вони для маскування везли сільськогосподарську техніку, а самі були перевдягнуті в цивільний одяг. Кубинці зустріли їх, як рідних, адже вони припливли морем боронити острів Свободи. Це був час щохвилинної готовності до бою та тривожного очікування.
Не дивлячись на гостинність кубинців, природу цього райського куточку, на душі було сумно. Відірвані від Батьківщини, були позбавлені спілкування з рідними. Петро часто згадував Тетяну, мріяв про весілля та писав їй листи, які думав при нагоді передати. Але все має своє закінчення. Урешті завершилося і це відрядження, і їх частина повернулася на місце своєї постійної дислокації. З якою радістю офіцери отримали звістку про надання їм відпусток! Петро швидко накупив різноманітних подарунків, не повідомивши батьків про свій приїзд. Раненько, зненацька, постукав у віконце батьківської хати. Зустріч видалася не такою як очікувалася, і лише коли він розповів в межах дозволеного про те, де був і чому так довго мовчав, батьки змінили свій гнів на милість. «А ми вже думали синку, що ти відцурався від нас. Та й Тетяна чекала, чекала тебе та й раптом виїхала з містечка. Тепер вона живе в обласному центрі. Вийшла заміж. Часто приїжджає до батьків, але нашу хату чомусь обходить стороною. Та не дивно — жодного листа за рік не отримала. А писала вона тобі щодня. Петро сидів за столом засмучений, а в голові роїлася думка: «Не дочекалася…».
На світанку пішов до сусідів. Розмови не вийшло. Не дивлячись на прохання батьків, наступного дня Петро повернувся до своєї частини так і не відгулявши відпустку. Тут, у закритому гарнізоні, він зустрів свою Галину. Тут вона подарувала йому двійняток. До батьків їздив дуже рідко. Проходячи повз сусідню хату, відчував щем у серці, хоча батьки Тетяни з ним чемно віталися та запрошували в дім. Видно батьки розповіли їм про Петрову «одіссею».
Час допомагає, біль затих, перше кохання заплило маревом, життя вимагало свого. Тетяну він не бачив та й, відверто кажучи, не хотів цього. Вранці прокинувшись, Петро побачив, що Галина збирає валізи. Вже чогось накупила смачненького. «Знаєш, Петре, поки ти спав, я тобі все приготувала, мамі та батькові гостинці купила та й подумала, їдь цей раз сам. Чує моє серце, що тобі потрібно самому поїхати. Та й на господарстві немає кого залишити. Їдь. Я тебе чекатиму». Вона пригорнулась до нього: «Мамі і таткові передавай мої вітання. Та може умовиш їх, щоб переїжджали до нас. Досить їм стареньким удвох господарювати. Вже роки не ті».
Зійшовши з автобуса, Петро постояв декілька хвилин на зупинці. Дихаючи, вірніше, частуючи чистим повітрям, попрямував до батьківської хати. Попереду йшла жінка, на яку він спочатку не звертав уваги. Але, чим довше йшов за нею, тим більше стукало серце. Щось знайоме вимальовувалось у цій постаті, і лише коли вона повернула до сусідньої хати, зрозумів, що то була Тетяна.
Прийшовши додому, він враз опинився в обіймах своїх стареньких батьків. Розпочалися розмови про життя-буття. І лише коли все було обговорено, Петро випадково запитав про жінку, яку бачив у сусідському дворі. «Та це ж Тетяна гостює у своїх, – мовила мати. Вона часто приїздить до батьків. Роки йдуть, здоров’я не те. А батько дуже нездужає. От і приїздить вона». Уранці, йдучи до річки, щоб скупатися, Петро наздогнав жінку, яка йшла з рушником на плечах. «Таню, це ти?» – здивовано запитав він. Жінка повернулася: «Петре…». В її очах він прочитав неспокій, щось далеке, рідне. Вони стояли і не знали, що й казати. Далі поруч пішли стежкою вздовж берега, як це було раніше.
Потім була довга розмова двох людей, які щиро любили одне одного, і яких розлучила доля. Так як і колись, у свою останню зустріч, вони говорили-говорили. Але це вже була інша розмова. Тетяна розповіла як після його від’їзду готувалися до весілля, як вона в одну ніч відчула , що в неї під серцем б’ється щось маленьке і рідне, і як вона написала про це Петрові. Написала раз, удруге, і коли відповідь не прийшла і на третій лист, злякалася. Самотня, покинута учителька… А це село, де всі знають про кожного все.
Нічого не кажучи батькам, вона поїхала в обласний центр, зробила все, як годиться, як їй здавалося, і перевелась в іншу школу сусіднього району. Потім зустріла чудову людину, яка допомогла їй в усьому, полюбила її і на пропозицію одружитися дала згоду. Не заради любові, а за для того, щоб довести Петрові, коли приїде, що вона теж комусь потрібна. Але після одруження прийшло прозріння, адже кохала вона лише його. Часто згадувала і дуже шкодувала ту дитину від нього. Особливо було боляче, коли в один приїзд до батьків, вони розповіли про те, що приходив Петро, та чому він мовчав цілий рік… Повертались до домівок кожен зі своїми думками. Розійшлися мовчки.
Боялись, щоб не розбудити минуле, щоб та жаринка, що почала зігрівати їхні серця, не переросла знову в полум’я. Прийшовши додому, Петро пригорнув до себе матір, перекинувся декількома словами з батьком і пішов спати. Він вже про свої сни забув, та й не думав, що тут у батьківській хаті його знайде той хлопчик. Але він його знайшов. Як завжди, десь о 3-й годині ночі з’явилась голуба куля, в якій сиділо хлоп’ятко. Але на цей раз вигляд у нього був несумний. Він майже наблизився до обличчя Петра і промовив: «Тату, тепер я знаю все. Ти не винен. Ти не знав, що я є. Я знайшов тебе! Я не безбатченко. У мене також є тато!». Маленька ручка поворушила пальчиком, куля почала віддалятися і десь вдалині зникла. Більше Петрові він не снився. Та частенько він думав, що у нього міг би бути ще один син…
Автор – Борис СТРЕМОУХОВ.
Фото pixabay.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
