Звісно ж невістка була дуже здивована побачити мене з отим конвертом у руках. Вона навіть почала була своє невдоволення виказувати, мовляв, як ви, мамо, могли, але щойно я сказала, що сину розповім – іншої заспівала. Вона розповіла мені про його походження і я ї навіть розумію, але не знаю, чи варто сину все розповісти.
З усім зрозумілих причин я наразі переїхала жити до свого сина. У нього величезна садиба, яку він своїми руками розбудував зі старенького бабусиного будиночку, який дістався йому у спадок.
Пам’ятаю, як плакала, коли мій освічений син з двома вищими освітами вирішив у село переїхати. Тоді казав, що має мрію і хоче стати фермером. Я міська жителька і того не розуміла, але син мій був налаштований дуже рішуче, тож, що ми зробити могли.
Починав з трьох гектарів, які отримав у спадок, спочатку разом вони з іншими людьми землею займались, але з часом мій син єдиним власником лишився. Зараз має досить багато уже власних, придбаних полів, ну і селяни йому в оренду здають. Не магнат, але живуть вони з Діною добре.
Діна його друга дружина. Перша втекла після трьох років життя в селі і її чесно кажучи розумію. А Діна місцева. У неї двійко діток, які кличуть сина “татком”, а мене “бабусею”.
Працюють вони від зорі до зорі. А якщо і чоловік і дружина усе в дім несуть, то й дім повна чаша і радісно і тепло у них, та й дітки просто золоті. Усе прошу Діну аби й мені онука подарувала ще одного такого. Але не про це мова.
Вже й не знаю чому і що я там шукала, але якогось дня на полиці з речами невістки я знайшла блакитного конверта. Захований він був так, що я випадково на нього натрапила, тому мені стало цікаво, а що ж там? Відкрила і мало не зомліла. Вісім тисяч доларів і ще гривнями там достатньо так.
Звісно ж невістка була дуже здивована побачити мене з отим конвертом у руках. Вона навіть почала була своє невдоволення виказувати, мовляв, як ви, мамо, могли, але щойно я сказала, що сину розповім – іншої заспівала.
Розповіла мені невістка, що відкладає гроші щомісяця і це її особиста подушка безпеки. Пояснила вона мені, що перший чоловік її з малими дітьми виставив із квартири, а жила вона тоді у столиці. Пригадала, як темної ночі не мала грошей навіть на таксі, аби до вокзалу доїхати і якби не добрий чоловік, що привіз її прямо в село, то й не знає, як було б.
— Я нічого ні в кого не беру, це зекономлене на власних потребах, мамо. Не можу я, – каже, – забути оте почуття безвиході, коли дітись нема куди. Раз пережила, більше не бажаю. Дім цей, хоч і живемо ми тут родиною, вашому сину належить, а я знаю вже що то таке коли тебе за двері виставляють.
Звісно, я знала про те, що було з невісткою раніше, але ж то було до шлюбу з моїм сином.
От тепер розгублена, якщо чесно. Казати сину про знахідку мою, чи не варто. Воно то ніби й діло не моє, але ж…
Лідія І.
03,12,2022
Головна картинка ілюстративна.
