Вітчим мене набрав десь о другій ночі, я й не одразу змогла його слова розібрати, він аж захлипався. Я уже казна-чого собі надумала, аж ноги потерпли, аж поки до мене сенс його слів дійшов. Я тут же розбудила чоловіка і ми разом із ним поїхали у будинок моїх батьків.
Тата у мене два. Один привів мене на світ і вже за кілька місяців із іншою жінкоюзник у тумані залишивши мою маму з немовлям на руках і без копійки грошей. Вона тоді ходіла і збирала пляшки зі мною малою на руках, все аби хоч якось прогодуватись.
Добре, що жила в квартирі своїх батьків і сусіди знали її змалку. Хто що мав. те й ніс. Я до першого класу доношувала речі дітей із нашого під’їзду.
Згодом мама вийшла на роботу і там познайомилась з моїм справжнім татом – дядьком Іллею. Я його татом із першого дня знайомства називала. Такої доброї, уважної, щедрої людини я більше ніколи в житті не зустрічала. Він у нашу сім’ю приніс стільки світла, любові і щастя, що не кожному рідний тато таке дитинство подарує.
Вони з мамою моє прожили щасливо п’ятдесят років. Три роки тому вони покликали мене на важливу розмову. Між собою побалакали і вирішили, щоби я потім не бігала з паперами по різним інстанціям, то квартиру яку вони придбали разом у шлюбі, на мене перепишуть. Там власниками вони обоє були, а я татові донька лиш на словах, не в документах.
Я тоді це звичайною формальністю вважала. Оформила все і ми забули, аж до дзвінка в ніч проти понеділка.
Коли ми приїхали, ніхто не спав. У квартирі моїх батьків був і мій рідний тато. Смішно було дивитись, як він кинувся до мене з обіймами і зі сльозами на очах: “доня, я твій тато”. Тьху, ти!
Справа в тому що у свої сімдесят із пишним хвостиком моя мама, ще досить таки жвава і симпатична жінка через одну із соціальних мереж знайшла мого рідного батька. Переписувались вони спочатку, потім зустрілись і вирішили, що втратили ціле життя і що хоч те що їм залишилось, проживуть у парі. От така пісня.
Мама мого тата в дім привела а дядьку Іллі на двері вказала. Мовляв усе було помилкою, квартира моїй донці належить, а ти йди звідки прийшов.
Дядько Ілля сидів у коридорі на стільчику поряд з торбами в яких мама склала йому його речі, а мій рідний батько стояв поруч мами із таким зверхнім виразом обличчя, хоч картину пиши.
Я попросила маму і тата свого пройти на кухню. Того чоловіка що стояв у коридорі у мене язик “батьком” назвати не повернеться. Чітко і по складам нагадала, що ця квартира моя і саме мені вирішувати, хто звідси піде, а хто тут житиме.
— Не знаю, мамо, що то на тебе найшло, але тато тут залишиться, ото хто в коридорі стоїть і на поріг не пущу. Якщо так припекло, іди з ним куди хочеш, а тато тут залишається, чуєш мене?
Поки тато із мамою живуть там удвох. Я відвідую тата щоденно, онуків залишаю під приводом якимсь нагальним, хоча його і немає. Треба його розрадити, бо геть здав.
А мама? дзвонить мені щоденно, співає про любов і про почуття, які в молодості не зберегли. Просить дати побути їй щасливою, хоч на старість років. От тільки для щастя їй треба вільна квартира, бо татусик мій рідний у хостелі проживає.
А я стою на своєму. Є бажання, хай іде за коханням своїм, а дядька Іллю, тата мого, я буду захищати поки дихаю.
Ну хіба ж я не права?
17,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
