Ще й не посоромилася прийти під суд та радісно його обіймати. Дійсно, хтось плаче, а хтось скаче. Я ледве дочекалася, коли вони звернуть за ріг і ноги мені підкосилися. Добре, що недалеко була лавочка і я змогла сісти та про все подумати.
Як жити далі я не уявляла, бо попереду ще слухання щодо поділу майна, прийдеться кудись виїжджати з квартири, адже у мене нема частки аби її викупити в чоловіка, а у нього є, добре свої грошики ховав. А я ніколи не цікавилася скільки він заробляє та відкладає, адже думала, що він все в сім’ю вкладає, наївна.
А тепер треба десь купити однокімнатну квартиру, бо та точно все переінакшить. Сама ж мені вислала фотографію на фоні мого гарнітуру: «Я тут все переміню, коли буду законною жінкою». Так я й дізналася, що й Павла є інша.
Він мене знав, що я не буду очі закривати, не хоче зі мною жити – тоді хай йде на всі чотири сторони, хотіла якнайшвидше цього позбутися, але, видно, тяганини ще буде багато, бо так просто я йому пів свого життя не подарую.
Грошей мені вистачило на однокімнатну квартиру в панельному будинку і трохи зверху, бо по паперах Павло був злидарем, а не успішним бізнесменом.
Ліфт в панельці часто ламався і я несла свою тушу пішки, ледве дихала і мріяла лиш не приставитися на цих брудних сходах.
На якомусь поверсі мені в очах потемніло. І тут наснилося, що мене хтось цілує, а я молода і гарна. Але виявилося, що то собака мені лице облизує, а якийсь чоловік на неї фукає і швидку «викликає».
Мене забрали без документів, тому полежала і покапалася і вже би йшла додому, але ж не пускають поки, а дітям дзвонити не хочу, бо хвилюватимуться, Павлові тим більше, а грошей же треба, а у мене при собі були лиш гроші на продукти, які я й використала.
Аж тут чоловік якийсь заходить.
– Добрий день, я сказав, що я ваш чоловік, тому підіграйте мені. Ярослав, – представився він і почав викладати на тумбочку апельсини і банани та термос, – Тут бульйон, вам треба для здоров’я і я вам гроші приніс. Ви ж моя сусідка навпроти, одужаєте, то й віддасте.
– Але чого ви мені помагаєте?, – я не розуміла, що відбувається.
– Я ж кажу-ви моя сусідка, я бачив, як ви заїжджали та й я вас там на сходах знайшов, як я вас кину. Кажуть, що сусіди, то ближче, ніж родичі, то треба дружно жити.
Знаєте, я не плакала, коли Павло мене покинув, якось не до того було, а тут просто прорвало.
Я розказала Ярославу і про любку з гарнітуром, який я викинула на смітник, і про все інше, яке треба було викинути, бо нагадувало про колишнє життя – купу фотографій де ми разом, спільний портрет за купу грошей і обручку та й пів життя за тим всім.
Ярослав мовчав і я йому була вдячна за ту мовчанку. Він ще заходив і я йшла на поправку. Звичайно, що вдома я віддала йому гроші і запросила на вечерю.
– Це найменше, що я можу для вас зробити, – сказала я.
– Дякую, я тоді теж вас запрошу на наступну неділю до нас з Барсиком на вечерю.
І отак ми почали один до одного ходити з вдячними візитами, бо приводів було багато: то нема з ким собаку залишити, а йому треба в відрядження, то у мене якась поломка на кухні, то свята і не хочеться сидіти одним в квартирі…
А там воно якось само й сталося, що ми живемо разом і я почуваюся молодою і гарною, мені подобається мій новий дім, і все, що в ньому є.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
