Мені Юрко подобався, ще, коли був одруженим. Такий спокійний і врівноважений чоловік, сказав і зробив. А не так, як мій колишній – зробить як-небудь і прихвалює. А коли кажеш, що так не є добре, то ображається і ще мусиш в нього пробачення просити.
Дістало мене замість нього домовлятися за ремонти котла і меблів, краще вже самі жити і самій все вміти зробити: і раковину полагодити, і шурупи докрутити в меблях, і електрика знайти…
Тому, я про чоловіків була такої ж думки, як про свого – язиком лише мелють та винагород чекають.
Аж тут Юрко, старший за мене на десять років, але такий чоловік ретельний і відповідальний, що не попросиш на роботі, то зробить і так якісно, що й не надякуєшся.
Затримається, як треба, і додому може щось взяти зробити…
Аж тут я дізналася, що його дружини раптово не стало, разом вони прожили двадцять п’ять років і мали двох дітей.
Знаю я це, бо сама збирала гроші від колективу для родини. Діти вже були одружені і тепер Юркові б прийшлося жити самому.
І раптом мене наче током вдарило – шкода такого чоловіка комусь віддавати, коли він мені подобається.
Почала я до Юрка придобрюватися – то на обід запрошу, то сама щось зготую і йому принесу і все під приводом того, що от таке в людини горе.
І почав Юрко теж мені відповідати взаємністю – і до руки торкнеться, і в своїй потримає, а як дякує за страви!
Звичайно, що від людей не сховаєшся і тут наша старша і каже:
– Ти геть сором втратила? За жінкою й сорока днів нема, а ви вже за руки тримаєтеся!
– І що?, – я теж не маленька, – Тепер ми всі маємо за нею піти?
– Ти язик притримай! Май якусь пошану!
Але я на ті слова ніякої уваги не звернула. Я не вірю в забобони!
Тим більше, що у нас з Юрком все так стрімко розвивалося…
Запросив він мене до себе і я вся така йду аж тут кіт чорний мені просто в ноги! Я тоді уваги не звернула…
Викликаю ліфт – не їде.
Поки я виперлася на п’ятий поверх, то думала, що таки піду за його жінкою.
Юрко відкрив двері не одразу і сказав, що е чув дзвінка, просто вийшов, бо мене чекав.
Я здивувалася. А далі почалося.
Пішла я в ванну мити руки – перегоріла лампочка! Трісь і все.
– Та у мене сьогодні цілий день щось із проводкою, – каже винувато Юрко, – Давай я чай приготую.
– Мені зелений, якщо є, – кажу я спокійно і вже через секунду весь під’їзд поринає в темряву – від чайника вибило пробки у всіх!
Тоді мені вже стало й до забобонів. Я просто вилетіла з його квартири .
Юрко таки мене наздогнав і запропонував підвести.
– Слухай. Це просто така випадковість, – каже він, – Моя дружина тут ніяким боком! Думаю, вона б була рада, якби знала, що я не одинокий. Вечори такі без проміння надії, вони дуже сумні…
– Гаразд, давай поки будемо лиш так зустрічатися, на роботі і на вечерю, ну щоб не дружина, а люди і совість язиками не плескали, – кажу я йому.
Ми одружилися через пів року і відтоді у мене ніяких проблем з електрикою нема ні в домі Юрка, ні в моєму.
Діти його мене прийняли дуже насторожено – це м’яко кажучи.
Але я з кожним переговорила і сказала лише одне – якщо хочуть батька на старості років доглядати, то я вже збираю сумки і йду геть.
Цікаво, що ніхто не погодився, все казали «буде видно»…
Але відтоді якось свою думку щодо мене тримають при собі.
Юрко такий в побуті, як і був на роботі, я дуже рада, що не помилилася вдруге.
Фото Ярослава Романюка.
