Мене звати Марія, мені сорок років, скажемо так, і я їхала на знайомство зі свекрухою. Думаю, що й ви здивувалися, чому я їду, а не мій коханий Степан мене веде на знайомство.
Справа в тому, що Степан поїхав раніше, підготувати матір до події, мовляв, вона вже не зможе стіл накрити, а буде з того дуже переживати.
– Я їй допоможу й продукти купити, і приготувати, бо як щось не по її, то вона каменя на камені не залишить.
Сказав і поїхав, і що я про те все мала думати? Звичайно, що те, що свекруха жінка з характером. Але й я вже жінка з характером.
Пригадувала, як колись тремтіла на такому знайомстві, коли вперше мала виходити заміж. Хлопець просто залишив мене сам на сам з матір’ю, мовляв, якось порозумієтеся, а мені футбол дуже хочеться подивитися.
А вона мене всі ті тайми екзаменувала і випитувала за родичів до сьомого коліна. І життя мені теж так пішло, як і перше знайомство: чоловік ввесь час лишав мене сам на сам з найменшими проблемами, а зате свекруха з усього роздувала слона. Отак прожила п’ять років, а потім сказала собі, що нема за що мені отак молодість свою марнувати. То було моє найкраще рішення.
Роки минали, але я ніяк не могла собі знайти чоловіка, чомусь траплялися всі такі, як мій перший, щоб мене в Польщу на полуницю, а самі перед телевізором сидіти. Так мені роки пролетіли в тому постійному «дні бабака».
Коли ж Степан сказав мені про те, що буде матері допомагати, то я мало від радості до стелі не підскочила, адже це був перший чоловік в моєму житті з таким вихованням! Тому мама його точно захоче якусь молодшу і вродливішу невістку – я була в тому певна.
І ось з такими думками я й наважилася на те розпитування. Отож, пішла я на автобус до того села і почала свою сусідку розпитувати чи знає вона таку-то, що має сина такого-то.
Та на мене глянула і каже:
– А чого ж не знаю, та її все село знає.
Ну, думаю, значить все.
– А ти чого питаєш?, – каже мені.
– Та питаю, бо з сином її зустрічаюся і хочу знати, що вона за людина, бо як такий має норов, то я вже точно їй не сподобаюся…
– Так, не сподобаєшся, – кивнула жінка, – Ти ж на його хату рота роззявила.
– Та на яку хату, у мене своя є… Я вже просто родину хочу, розумієте? Щоб і дитинка була, і борщем квартира пахла, щоб зранку буркотіти, що він з мене ковдру перетягує на свій бік… Щоб чекати його додому, дивитися, як він смачно уплітає і питати чи йому ще добавки, розказувати, що син сказав перше слово, а донька намалювала на стіні квітку… Ой, та що я вам розказую…
Настрій був зіпсований, я відвернулася до вікна і вже й їхати не хотіла, бо навіщо трястися туди годину, коли тебе за хвилину від воріт завернуть.
За вікном миготіли дерева і будинки, підкидало на ямах, що означало, що ми вже близько і з’їхали з траси.
– Поможеш мені з сумками, – спитала балакуча сусідка.
– Звичайно, – взяла я її важкі сумки.
Коди вийшли з автобуса, то я почала зазирати за коханим, а він вже підбіг та взяв мої сумки, цмокнув в щоку і каже до сусідки:
– Мамо, я ж купив все, навіщо ви ще в місто їхали?
– Ти купив не те, – буркнула та, а я мало там і не впала.
Йдемо вулицею, люди на нас дивляться, бо ж розуміють, що до чого, мовчимо. Так само мовчки зайшли до хати, мовчки сіли за стіл, їмо в тиші. Я собі думаю, що як зараз Степан встане і піде, то я так само піду з хати.
– То як тобі моє частування, – нарешті спитала свекруха майбутня чи ні.
– Дуже смачно, видно, що все натуральне.
– То Степан готував, два дні крутився аби тобі сподобатися.
– Він мені давно подобається, – усміхнулася я і взяла чоловіка за руку.
– Ну, як йому подобаєшся, то й мені, – сказала та і вийшла з-за столу та перехрестилася.
Моя мрія здійснилася. У нас маленька донечка, в квартирі пахне борщем і Степан бурчить, що йому мало місця на ліжку, бо донька спить впоперек… Свекруха бурчить, що ми вже її погано виховуємо… Щастя…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
