Ми з сестрою маємо різницю в один рік, але чомусь батько вважав, що я старша і за все відповідальна – чи Христя в штанці наробила, чи вона уроки не знає, чи щось у неї сталося. Батько хмурив брови і казав мені:
– Ти відповідаєш за неї, щоб я прийшов і все було виправлене!
Мати не ставала на мою сторону ніколи і я так і росла, наче в родині, але без підтримки і любові. Останньою краплею стало те, що кавалер Христі раптом вирішив залицятися до мене.
– Я думав, що люблю її, але побачив тебе і все, я закохався.
Він мені навіть не подобався, але сестра побігла до батька з тим, що я така-сяка забрала в неї нареченого.
– Щоб мої очі тебе не бачили, – сказав він і так глянув, що я вирішила більше ніколи не вертатися додому.
Мати не пішла за мною і ніколи не шукала. Я як поїхала з дому, то вернулася додому лише кілька років тому, коли не стало матері і сестра мене знайшла через соціальну мережу. Саме на поминках я й знайшла той лист.
Зустріли мене холодно, наче у них був день бабака і вони кожного дня втрачали нареченого, але я з усіх сил трималася. Христя сказала, що заміж за того хлопця не вийшла, знайшла іншого коханого, живуть вони недалеко від батьків і все у них просто чудово.
«Чудово без мене», – гірко подумалося мені.
Ні, у мене теж було й кохання і шлюб, але ви знаєте, як мені важко було довіритися чужій людині, коли найрідніші відреклися? Скільки мені довелося разів помилятися і скільки пішло сил на те, що щасливі люди роблять просто?
Батько мене холодно зустрів і може й не пустив би в квартиру, якби не сестра, бо ж треба було материні папери переглянути, вибрати фото на пам’ятник.
І ось так риючись в старих альбомах я бачила вічно невдоволене лице батька, коли поруч була я і хоч я вже яка доросла жінка, а серце стиснулося. І тут я побачила лист, вже пожовклий і там йшлося про те, що він писав матері, що любить її ще сильно і готовий її прийняти назад, каже, що якщо я його донька, то він готовий про мене піклуватися.
Ми сиділи з сестрою з круглими очима, виходить, батько мене не любив через те, що не його? Але ж я так на нього схожа! Ми почали шепотітися і тут батько й зайшов та почув все.
– Так, ти не моя, у нас в роду нікого нема такого.
– Що? Та я твоя копія!, – вигукнула я.
– Ні, мати твоя не зізнавалася, а я й не хотів це піднімати, але ти не моя.
Я тоді не витримала і зробила тест, прийшлося почекати і воно того вартувало – я донька свого батька. Той сидів і кліпав очима, літній чоловік перепрошував дитину, що все життя її не любив, бо мав домисли.
– Ти думаєш від твого «пробач» зникне все?, – зареготала я.
– Але я не знав…
– То треба було ще тоді спитати, а не мучитися здогадками. Знаєш, таки добре, що я від вас поїхала. Ви всі один одного вартуєте!
Вже пройшло п’ять років, сестра пише, що батько нездужає і просить мене приїхати, щоб попрощатися, мовляв, щоб мене потім совість не гризла. В його уяві я маю його пробачити, дивовижна людина. Чи таки поїхати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота