Вже пізніше я довідалася, що вона була з невеличкого села біля столиці, але тоді так швидко скуповували землю, що вона мала за собою гроші на які з Миколою і гуляли.
Але грошей швидко не стало, вернувся Микола в наше село з дружиною та донькою, думав заживуть тут, але у нас не такі вільні порядки, у нас жінка не може сидіти вдень біля кафе.
А Марина могла й вдень і в вечір туди ходити, а свекруха цього й не потерпіла. Вона тоді доньку за руку і до своєї матері, та ж їй не перечить. І отак Микола й лишився сам, бо мати за такою жінкою не пустила.
Я ж уже мала за тридцять, тому, коли він до мене почав ходити, то й погодилася, що краще вдвох по життю йти.
Я ж його знала і він був хорошим хлопцем і я вірила, що стане хорошим батьком та мені опорою, але не судилося.
У нас з’явилося двоє дітей, Олег і Марта, Микола працював і я, та й біля дому завжди була робота – то те поправити, то се, якийсь ремонт чи господарка.
Звичайну буденність перервав лист з Києва. Писала мати Марини, що її не стало, а вона не буде дивитися за онукою, бо сили не ті.
Я дивилася на Миколу, а він на мене, були обоє розгублені, адже він платив аліменти, але бачив Лілю ще чотирирічною. А зараз це підліток, а як у матір пішла? Та й чого я маю про цю дитину турбуватися? Думала я всяке і не хотіла брати дитину до нас, а потім уявила, що моїх дітей батько не хоче забрати і дати їм прихисток. І вирішила, що прийму Лілю.
Знаєте, одразу видно, що дитина не розпещена, тиха і спокійна, замкнута звичайно, але як біля такої матері бути іншою? Потроху ми звикали одні до одних і наче все якось вже налагодилося. Скоро Ліля пішла в училище вчитися, далі пішла працювати.
За нею і мої діти хто куди розїхалися і залишилися ми з Миколою чекати на дітей, надіятися на онуків. Знову життя собі потекло як і має бути – весілля в моїх дітей, поява онуків. Одна Ліля не спішила створювати родину, хоч їй вже було тридцять років.
Далі так сталося, що мої виїхали в Америку, спочатку син з родиною поїхав, а далі зять туди поїхав наче на заробітки і далі донька з дітьми туди перебралася і лишилася я сама.
Одна Ліля приїжджала на вихідні і все я її питала чи від неї діждуся онуків.
– Таке кажеш, мамо, діждешся, – казала вона впевнено.
Але я така певна не була. Здогадувалася, що щось зі мною не те, але ж де я піду на обстеження. Тільки коли вже геть приперло, то пішла і вже мене звідти не випускали і прийшлося Лілі все взяти в свої руки.
Діти пересилали гроші і не малі, я їй була дуже вдячна, але тріснуло там, де було тонко – Микола знову взявся за старе і то так, що вже й не просихав. Жодного разу мене не відвідав, не подзвонив нормально.
Спочатку Ліля від мене це приховувала, але я ж по голосу його чую, що він не в собі. А далі як приїхала, то кожен день він одне й те саме – бігає в генделик, Ліля з ним раду не дає, змарніла від усього цього.
Де я могла подумати, що чужа дитина стане мені опорою в таку складну ситуацію заміть чоловіка? І я тепер не надякуюся їй за те, скільки вона мені добра зробила, а вона лиш каже, що не могла вчинити інакше, бо я її мама.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота