Звичайно, що я знала, що Владислав приїхав в село, як і знала те, що буде мене шукати. Не хотіла я с дна душі те все піднімати, тай що він мені міг сказати, що тоді злякався і послухав мами? «Цікаво таке почути від п’ятдесятирічного чоловіка», – подумала я і усміхнулася, від цього наче всі клопоти й зникли

Ми з Владиславом ходили в школу разом і любили один одного з тим трепетом, який буває лише вперше. Я була певна в ньому, тому не дуже й злякалася, коли зрозуміла, що чекаю дитину.

– Будемо жити у тебе, або у мене, – мріяла я, – або й в місті, ти будеш приходити з роботи і я тебе чекатиму вдома.

Але Владислав мріяв стати капітаном судна, марив морськими пригодами, любив море, хоч ніколи його й не бачив.

І ось йому вісімнадцять і замість того аби зі мною одружитися, він попросився на службу. Навіть, не пояснив, чому, нічого не сказав, утік.

– Він вибрав мрію замість тебе, – важко зітхнула мама, – що вже поробиш.

Отак, я мріяла про нього, а він про море і плавання.

Син у нас з’явився на світ, вірніше мене. Пліток було, але все минуло, наче бризки по воді пройшли і знову тихо. Так само й в моєму житті: вийшла заміж, маю ще двох дітей, люблю всіх однаково, як і чоловік. все життя прожили в селі, не любила я місто, працюємо на полі. Приїдуть мої хлопці, а у мене все наварено та прибрано, Мирон мій не натішиться, яка я у нього господиня.

– Як мені з тобою пощастило, Тоню,- не раз мені каже.

– А мені з тобою, – обіймаю я його.

І так минули роки, Степан вже й оженився, онуків мені приводить, молодші ще думають, але я їх не спішу, ще все встигнуть.

Аж тут Владислав. Хм…

Матір його навіть на Степанка не прийшла дивитися, виїхала з чоловіком з села, бабусю їхню тітка доглядала до останнього, а та більше сюди й ні ногою. Мені навіть легше, що так сталося, спокійніше на душі було.

Степан знає, що у нього інший тато, але мене інколи за нього й не питався, для нього Мирон – батько.

І ось зустріч, рипнула хвіртка і він, квіти, частування. Сіли вони з чоловіком за стіл, далі діти підтягнулися, я виставила обід, їмо.

– Смачно, давно так смачно не їв, – каже.

– А жінка не варить?

– Та я сам, – каже і на дітей моїх глипає, не може свого впізнати.

Сумно мені стало від того, що в людини син є, а вона й впізнати його не може.

Почастувався та й йде, а я й вирішила провести.

– Ти мені пробач, думав, що впізнаю дитину, але нічого не тьохнуло.

– Буває, чого ж ти їхав сюди?

– Не спокійно мені, Тоню, було і є. Шукав я щось, перебирав, мріяв, а воно все одно з доброго в думках тільки ти і волошки, і дорога в пшениці… Село наше сниться чи не щоночі, думав, може ти так мене кличеш.

– Ні, я тебе вже відкликала, – кажу йому.

– То що ж тоді?

– Думаю, совість у тебе прокинулася та й усе. Але ти більше до нас не приходь, не треба. Ми – сім’я.

Пішов. Ще оглядався чи я дивлюся йому в слід. Я теж нічого до нього не відчувала, навіть, жалості.

Якби не син, то й ніколи б не згадала цю людину, от що пам’ять з нами робить. А у нього, навпаки, все прокинулося, та спокою не дає. Стільки років навіть копійкою не поміг мені, хоч мав добру роботу і міг зробити просто грошовий переказ на пошту, але ні, не було. Прожив щасливо життя, а тут, бачте, муляє, я його кличу. Сміх та й годі.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page