Біля вхідних дверей Світлана набрала повні легені повітря і випалила: «Тебе чекає сюрприз, – вдавано посміхнулася. – Не сподобається – скажи, що ідеш в магазин». Юра нічого не встиг відповісти, вона відчинила двері своєї квартири перед ним. Сюрприз? Не сподобається? Вони зустрічаються вже чотири місяці, а вона тільки запросила його до себе. Уже сам факт цього запрошення міг затьмарити будь-які «нерівності».
Нерівність чекати себе не змусила, вискочила в передпокій з криками «Мамо, мамо!», зупинилася на місці і витріщилася на Юрія величезними очима. Витріщився. Це був хлопчик, років семи-восьми. Її хлопчик.
Звичайно, Юра зайшов до квартири(не йти ж відразу з порога?), хоча ні про яку романтику вже й мови бути не могло. Світлана метушилася, боячись зустрітися з ним поглядом, розмова не клеїлася. Звичайно, Юра поставив стандартні питання ввічливості її синові. Звати Діма. Сім з половиною років. Так, в школу ходить. У другий. Ні, не дуже подобається вчитися – футбол краще.
– Я вчора пиріг пекла, ходімо чай пити, – встала Світлана.
– Ой, а я його всього доїв, – знову підняв очі її хлопчик.
Зараз або ніколи.
– Так що ж, давайте я в магазин сходжу куплю чогось до чаю.
Напевно, очі Світлани після цієї його фрази він пам’ятатиме все життя. На порозі вони стояли перед ним, дивилися своїми розкритими однаковими очима пташенят і мовчали. Ретирувався Юра швидко, треба віддати йому належне. Ні докорів, ні підступних поглядів на Свєту, ні зітхань жалю – нічого. Він знав, що рубати треба з плеча, так швидше і болю менше.
На вулиці лив осінній затяжний дощ. Вітер шмагав Юру по обличчю. Чому було не сказати про все раніше? Адже дитина це не кошеня! Начебто дорослі люди, він би знав, на що йшов. Він ображався на Свєту за приховування, за те, що вже встиг полюбити її, за цю витівку, нарешті. І справа не в тому, що він поганий, а ніби вона не довіряла йому… ніби не вважала його гідною людиною, якщо не сказала відразу. Так на що вона розраховувала? Що він кинеться обіймати цього хлопчика як старого друга? Юра тупотів по калюжах, ображаючись, потай від себе самого думаючи, що більше всього на світі хотів би, щоб вона зараз зателефонувала йому і попросила повернутися. Найбільше на світі він хотів би жити з цією жінкою. Він навіть уже продумав, як би він зробив їй пропозицію руки і серця. Красиво і незвично, ніяких банальностей.
Йому здавалося, вони підходили один одному ідеально. Йому здавалося, що вона послана йому долею. Йому здавалося, що все своє життя він тільки й готувався до цієї зустрічі з нею, що життя зараз тільки починається. Але зараз він тупотів по калюжах, зіткнувшись з власної неготовністю і страхом. Подивився в обличчя своєму егоїзму, взяв під руку образу і пішов. Ага, сюрприз вдався.
– Мамо, це був мій тато?
– Тато? З чого ти взяв, синку?
– Ммм… Ходімо, скоріше, я покажу тобі дещо.
Діма потягнув її в свою кімнату. Посередині стояла їх новорічна ялинка. Незграбно прикрашена іграшками і миготливими гірляндами.
– Як ти дістав її? Як ти зміг встановити? Навіщо, Дімуль?
– Я на стілець заліз. Так вона не важка. Я попросив у Миколая тата.
Світлана обняла його, обм’якла і спустилася на диван, притиснула маленьку голівку до себе і безшумно заридала. Що може бути гірше, ніж усвідомлювати, що ні ти, ні твоя дитина нікому не потрібні? Що може бути гірше, ніж сидіти ось так от відкинутою і безсилою перед своїм сином і перед богом? Що може бути гірше, ніж усвідомлювати, що ніхто насправді навіть не цікавиться твоїм життям, не кажучи вже про те, щоб переживати за тебе і жити з тобою одними мріями? Зараз їй здавалося, що це навіть гірше, ніж відчувати себе непотрібною при чоловікові. Тоді хоча б у неї була ілюзія, що вона щаслива, що її чоловік просто така людина, що він не ходить з нею на обід (працюючи в одному офісному приміщенні) просто тому, що дійсно не голодний. Звичайно, тоді було легше, адже вона вірила, що всі чоловіки різні і що її чоловік просто така людина, яка не любить вечері в ресторанах, виходи в світ, тривалі прогулянки, веселощі та сміх. Він серйозна ділова людина. Тоді була ілюзія, що вона може бути щаслива. Зараз же немає навіть цього.
Найбільше на світі вона хотіла подзвонити Юрі і розповісти йому, як це непросто бути жінкою з дитиною, як неможливо вже шукати стосунки – вони просто відійшли на другий план, що чоловік тепер повинен стати не просто чоловіком, а й татом. Що ж поробиш, якщо в Юрі вона побачила і того, і іншого? Коли вони познайомилися, Світлана була вже навчена, що не варто відразу вести чоловіка в сім’ю, що обом потрібен час, що тим більше не варто представляти синові своїх залицяльників, адже їх може бути не один і не два, що для створення стосунків потрібні хоча б спільні інтереси, що збігаються погляди на життя.
– Розумієш, синку, все повинно відбуватися в свій час. Так не буває: захотів чуда, дістав ялинку, загадав бажання і на ранок все збулося. І ялинку треба ставити до часу, і бажання повинно виконуватися на часі.
– Буває!
Димка уперся в свою створену теорію, як вміють упиратися тільки діти, насупився. Світлані довелося погодитися і відволікати його чимось іншим. Вони взяли його улюблену книгу, влаштувалися на дивані пліч-о-пліч. Зрештою, життя триває. Закінчився лише його епізод. Епізод, який міг стати справжнім щастям і не став ним. І нема чого себе жаліти.
Грюкнули вхідні двері – це вони не закрилися після відходу Юри.
– Брррр ..! Ну і дощище! Ну і вітрище! Замерз, поки найсмачніші цукерки знайшов!
Світлана з Дімою застигли, виглянули в коридор. Юра стояв мокрий з сяючим обличчям. З цукерками в пакеті.
– Я ж говорив! – прошепотів Дімка.
Світлана кинулася Юрі на шию, плачучи тепер уже від радості.
– Ну що ви, що ви, мої дорогесенькі, я ж тільки в магазин… Тільки в магазин!
Автор – Лариса Лeвицька.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
