Зять дуже носом крутив, що я кожен день у них в хаті, але я й так стараюся аби не бути. Коли він приходить та й сама я його бачити не хочу, а ходжу лише через свою доньку, бо аж тепер побачила, кого я виховала

Доньку ми з чоловіком дуже любили і я так вже над нею кудахкала, що й не передати, все робила аби в моєї дитини ніколи сльозинки на очах не було, кожну забаганку виконувала. Передала її зятеві як найцінніший скарб, а тоді вже й за голову вхопилася.

Ні, я спочатку казала Іринці, що то чоловік у неї такий прискіпливий, а вона – просто ідеальна жінка, вмішуватися я не хотіла, бо, по-перше, то була не моя квартира аби я отак туди заходила, а, по-друге, через чоловіка, який сказав, що як я буду туди вмішуватися, то він піде геть.

– Досить лізти до доньки з порадами, ти дивися аби свого чоловіка втримати!

– Втримати? Ти на що натякаєш?

– На то, вдома ні зварено, ні прибрано, а ти все в телефоні як не з донькою балакаєш, то з кумою доньку і зятя обговорюєш! Ти хоч цікавишся, як у мене справи?

І отак я на чоловіка переключилася, бо ж треба, а про доньку на якийсь час забула. Вона тоді вже була при надії, тому я буда певна, що все у неї добре.

Перший дзвін був тоді, коли я прийшла до них додому перед випискою. Я такого безладу давно не бачила, ще коли вона у нас жила. Я й слова зятю не сказала, а покликала куму і ми день те все відмивали та чистили, щоб дитя прийшло в чисту квартиру.

– Як ти могла так квартиру запустити?, – питала я доньку.

– А що? Вадим теж руки має, я не могла згинатися, то він і запустив!

Ну таке, може. Аж тут далі мені телефонує, що чоловік її не любить, додому приходить вічно невдоволений, ночує в вітальні, може й в мами переночувати.

Я важко зітхнула і знову прийшла до неї і застала те, що й очікувала: безлад, порожній холодильник і її всю таку, наче тиждень не чесалася.

– Так, Ірино, я з онучкою гуляти, а ти наводи в хаті чистоту. Ми в магазин заїдемо і щось купимо, але щоб ти вже рот закрила і взялася за роботу.

– Мамо, я не можу, – й далі за своє вона.

– Через «не можу», а то в твоєї доні батька скоро не буде.

– Я не хочу нічого робити!

– А це вже ближче до істини. Вадим теж не хоче на роботу ходити і що буде далі? до нас навіть не думай приїздити! Ми з татом нарешті щасливі!

Отак я почала кожного дня до неї приходити та в чуття приводити. Я розумію, що мала дитина і все таке, треба допомоги, але раз зробив порядок і маєш на тиждень спокою. Чоловік хоче в чисте прийти, поїсти щось смачне, побачити жінку гарну.

– Я вже не гарна, подивися, що зі мною після дитини сталося!

– Краса не в розмірі, а в настрої. Поки це не зрозумієш, доти будеш зазирати за фігурою. Ти Вадиму скажи, що тобі треба для настрою і все, а з часом й прийдеш в форму, не переживай.

Наче й них все налагоджується, бо ж я те все на своїх плечах тримаю, а зять невдоволений, бо я надто часто в них буваю. Думаю, якби ти знав, чоловіче, як я твій шлюб тримаю аби не розпався, то би ти мені в ноги кланявся.

Розумію, що кожна дрібниця мою доньку з себе виводить, бо я її завжди вирішувала труднощі, я все загладжувала і робила замість неї, вартувало їй тільки носика скривити. А тепер отакий маю результат і вже й не знаю, як виправити.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page