Я не знаю, що моя Іринка в тому Романові знайшла – вічно насуплений, ні усмішки, ні слова доброго. Я таких чоловіків не признаю, бо то й на душі таке – сіре й нудне. Мій чоловік. Царство йому Небесне, й пожартує, й розрадить і допоможе.
А цей лиш бубнить та вишукує до чого б ще причепитися та як найболючіше вщипнути.
Вся правда розкрилася, коли мені онучка почала жалітися, що їй ні гуляти не дають з друзями й вчитися від дому далеко не відпускають.
– Звичайно, має бути дисципліна, – каже мені донька, – Вона до десятої може піти десь в вихідні погуляти. А в будні вдома вона, бо вчитися треба.
– Ірино! Ти звідки така взялася? Чи я тебе коли питала, де ти в вісімнадцять років пропадала?, – кажу їй я зі смішком.
– А треба було, – буркнула тоді донька, але я уваги не звернула.
Дівчині вісімнадцять років, моїй онучці, а вони її так контролюють, наче вона не в сучасному світі живе, а в середньовіччі.
То ж молодість, роки найкращі! Коли й хлопці починають подобатися, про щось собі вже мрієш та пишеш сльозливі вірші…
А тут таке!
Приїде Настя до мене, то я й кажу доньці, що вона вдома, хоч знаю, що давно на вулиці чи на річці, тут друзів має. Я їх всіх знаю, знаю їх батьків, тому впевнена, що мою онучку не образять. У нас тут так не заведено, що ти можеш дитині щось зробити і нічого тобі за те не буде. Тут як скажеш бабі в церкві, що онук не привітався до тебе на вулиці, то він на наступний раз за тобою бігтиме аби тобі сказати «Слава Ісусу Христу».
Але сталася халепа – телефонував Роман Насті і почув, що музика грає та й зрозумів, що вона на сільській дискотеці. Примчав на наступний день з самого ранку наче на пожежу!
В Ірини очі червоні, він наче з ланцюга зірвався:
– Негайно збирайся і їдемо! Більше ти в село не приїдеш!, – репетує Роман.
– Ти чого, – кажу йому, бо мені така поведінка дивна, – Дівка пішла на вулицю, бо вже пора така. Не твоя перша, не твоя остання.
– Що? Ви мені тут поговоріть, – давай до мене він, – Вже доньку свою виховали. То ще й онучку зведете?
– Що ти мелеш? Як виховала?, – не розумію я нічого, – Чи вона тобі жінка погана, чи не варить і не прибирає? Он який виглядаєш, наче пиріг в сметані!
– Взяв, бо пожалів!, – каже Роман, – Бо так би й далі по чоловіках бігала!
– Як бігала?, – дивуюся я, – Вона в мене була незаміжня і ще би такого собі скарба, як ти, знайшла.
– Та отак, бо я її взяв. Але був не перший!, – аж зачервонівся Роман.
Люди добрі! Мені вже шістдесят вісім і я теж дівувала, але я отакі замашки ще зі своєї молодості пам’ятаю!
Я ніколи своїй доньці про заміжжя не розказувала, бо соромилася та й думала, що молода і якось сама розбереться. Що там та як, адже, головне, коли між молодими людьми любов і довіра, а тоді все добре буде.
Та, навіть, якби вона й мала якогось хлопця – що тут такого? Дивно лиш мені, що вона оцього Романа вибрала, а все інше мене не дивує.
А він отакий, зятьок мій, пам’ятає, яка у нього дружина та тримає всіх в строгості і ще й доньку готує для такого ж як і він сам?
Я Насті сказала, що в будь-який момент може на мене розраховувати:
– Дитино, що би не було в твоєму житті – я тебе зрозумію.
Щось пояснювати Романові було марно – гримнув дверима і всі поїхали! Чує моє серце, що там все буде не з медом! Чи то я себе просто вже накручую?
Фото Ярослава Романюка.
