Я все Зої говорила, що вона його надто любить, надто ідеалізує, надто романтизує, надто довіряє. А Іван те все під ноги. Маленькій Софійці й двох не минуло, як він почав свої походеньки – в цьому я певна, то лиш Зоя на все очі закривала та говорила, що він як не у відрядженні, то на нараді з шефом пізня.
– А де ж ваші гроші, – питаю в доньки, – Як він так багато працює, то чого ти в мене зичиш гроші?
– Мамо, бо він працює на перспективу, а поки з грошима проблеми.
Мені хотілося її отак взяти і добряче струсонути аби вона прокинулася від цих чарів, від цього сну, від цього запаморочення.
Та де… Любила…
А як їй любаска прийшла і в очі все сказала та фотографії показала… навіть тоді мовчала…
Думаю, що вона йому й слова не сказала, напевно не хотіла від нього почути те саме.
Не стало моєї Зіни навесні, а зятьок вже й іншу веде до хати, каже, що розпишеться восени, щоб я Софійку не настроювала проти тьоті Влади, щоб дитина звикла до цієї жінки.
– Я вам дитину не віддам, – я сказала твердо, – Ні тобі, ні тій… Софійка не потрібна. Не дам ще й цієї моєї кровиночки кривдити!
– Що ви тут драматизуєте? Я свою доньку люблю і вона житиме зі мною, а не з такою як ви.
Ще мені сміє зауваження робити! Яка самовпевненість!
А Софійка вже величенька, як-не-як, перший клас, вже все знає, що відбувається. Сидить у мене допізна і не хоче йти до батька ночувати.
– Там та тьотя Влада, вона мене зовсім не любить, – каже мені.
Знаєте, як те мене чути? Я ночами не знаю, де себе діти, бо не можу нічого зробити. Батько ж…
Я вирішила діяти – пішла до тієї Влади та почала розмову:
– Сама знаєш, що Івана поки докори сумління гризуть і того він доньку біля себе тримає. Як на мене, то хай би й далі гризли. Але я хочу дитину виховувати. Тому, якби я тебе не не любила, але давай ти з свого боку про це з ним говоритимеш, а я з свого і всім буде добре.
А в тої аж очі засвітилися, я попала в ціль – не хоче вона падчерці, свої хоче мати, бо ж уже роки з Іваном вештається.
Що Іван прийде за онучкою, а я все кажу – хай дитина буде в мене, бачиш, як допізна сидить, не добре їй там у вас, зі мною вона хоче бути.
– Софійка мені не раз каже, що твоя Влада її не помічає. Не спитає чи дитина їла чи пила. Лиш, коли ти приходиш, то сюсюкається. А що буде далі?
– Не ваша справа. Як будете лізти й далі, то взагалі дитину до вас не пускатиму.
– І кому від того буде краще? ти хоч інколи головою думай!
Образилося цабе.
Кілька днів до мене Софійка не приходила, то я її після школи чекала і так кількома словами перемовлялася чи все у неї добре.
І ось тут почалося. Дитина вдома на нього ображається, Влада дується і він посередині. О, жінка, то не любаска, що там змовчить, а там вдасть – вона вже хоче мати права, хоче мати слово. І в якийсь момент з Влади те слово й полилося. Що вона там говорила, я не знаю, але привід до мене Іван онучку і весь геть з лиця.
Певно, думав, що його Влада – то з якогось іншого тіста, а то як усі. Софійка каже, що вона зібрала речі і поїхала геть і тепер вони тільки з татом удвох. Не знаю, хто його нарозумив, щоб онучка до мене приходила знову, але це на краще.
Фото Ярослава Романюка.