Мене звуть Галина Вікторівна. Мені 59 років. Нещодавно моя дочка вмовила мене поїхати відпочити до санаторію. Там якраз відпочивало багато людей мого віку. Для нас організовували танці, показували фільми, проводили зустрічі з цікавими людьми, наприклад письменниками.
На одному з таких танцювальних вечорів я познайомилася із Миколою Івановичем. Він кілька разів запросив мене на танець. Танцював він дуже добре. Потім ми гуляли парком і просто розмовляли.
Між нами було так багато спільного: ми любили одні й ті самі фільми та пісні, любили читати одні й ті самі книги. І звичайно ми говорили про своє життя. Виявляється, що ми проживали в одному місті. Хоч наше місто має багато місць відпочинку і кілька великих і красивих парків, але ми любили гуляти в одному і тому ж парку, де є невелике озеро на якому плавають дикі качки і лебеді.
Микола Іванович розповів мені про те, що його дружини не стало чотири роки тому. Має сина, який живе окремо. Я розповіла йому, що теж вдова, що маю доньку та двох онуків. Є зять. Усі ми живемо у великій трикімнатній квартирі.
Мені здавалося, що ми з Миколою Івановичем знайомі вже багато років. Мені було навіть трохи соромно перед своїм покійним чоловіком, що я гуляю в парку з іншим. Я розуміла, що це нісенітниця, минуло уже три роки, але нічого з собою вдіяти не могла.
Потім ми часто ходили гуляти, бували навіть у кафе.
Мені щодня дзвонила моя донька. Якось я розповіла їй про те, що познайомилася тут із цікавим чоловіком.
— Мамо, що ти говориш? Та тебе ж одну взагалі нікуди відпускати не можна! Як ти можеш довіряти першому зустрічному? Мамо, одумайся і негайно припини з ним спілкуватися! – сказала дочка.
— Світлано, я вже доросла, щоб самій вирішувати, з ким мені спілкуватися, а з ким — ні. Ти ж його зовсім не знаєш, а вже вирішила, що він дуже нехороша людина.
– А як же тато? Ти ж зраджуєш його! Я ніколи від тебе такого не чекала! Тобі у твоєму віці не потрібен жоден чоловік!
— А я, Світлано, не чекала, що ти так відреагуєш! Я не повинна перед тобою звітувати і виправдовуватися.
Я прожила з Євгеном 34 роки. Коли його не стало, Світлана та зять дуже мене підтримували. Але я жива і я повинна жити далі. Я й так довго світу білого через тугу за чоловіком не бачила.
Ми багато часу проводили разом із Миколою Івановичем. Гуляли у лісі та коло річки, милувалися місцевою природою, їздили на різні цікаві екскурсії. Микола Іванович розповідав мені, що він дуже самотній, і він дуже втомився жити один.
– Галино, а давайте ми продовжимо спілкуватися з вами, коли повернемося до рідного міста?
– Я не проти! – щасливо відповіла я.
Потім настав день від’їзду. Ми поверталися разом. Микола Іванович допомагав мені нести сумку і навіть посадив у маршрутне таксі.
Вдома на мене чекала дочка та онуки. Зять був на роботі. Я розповідала дочці про те, як добре відпочила, де побувала. Показала їй фотографії, де звичайно був і Микола Іванович.
– Це твій залицяльник?
– Звичайно, твій тато був найкрасивішим у світі. Але і цей чоловік теж нічого.
— Я так розумію, що в тебе критерії відбору геть змінились, — з дивною усмішкою сказала мені дочка.
Я три дні чекала, що Микола Іванович мені зателефонує, але він чомусь не дзвонив. Тоді я сама вирішила йому зателефонувати. Але чомусь не змогла знайти його номер у телефоні.
— Світлано, це ти стерла з мого телефону номер Миколи Івановича?
– Так! Я! Навіщо тобі він?
— Навіщо ти втручаєшся в моє життя? Хто дав тобі на це право?
— Та ти мені ще спасибі скажеш за це.
Я просто не очікувала такого від доньки і і пішла до своєї кімнати. Я вважала, що моя дочка не має жодного права втручатися у моє особисте життя.
А вночі мені наснився мій чоловік. Він був дуже веселим та щасливим. За руку він тримав якусь жінку.
– Це Тетяна. Завдяки тобі її чоловік відпустив, і тепер ми можемо з нею бути разом. Ти теж маєш право бути щасливою. Сходи до нашого улюбленого парку, до нашого озера, де ми так часто з тобою качок годували.
Потім я прокинулася.
Наступного дня я поїхала до нашого улюбленого парку. Там на лавочці, біля озера я побачила Миколу Івановича.
— А що ви тут робите?
– Як що? Качок годую! А навіщо ви заблокували мій номер? Адже могли просто сказати, що не хочете зі мною більше спілкуватися.
— А я думала, що ми вже ніколи не зустрінемося з вами. Це моя дочка видалила ваш номер та заблокувала вас. А мене сьогодні до цього парку направив мій покійний чоловік. А як звали вашу дружину? Тетяна?
– Так, Тетяна. А як ви про це дізналися?
— А мій Євгеній та твоя Тетяна на іншому світі разом. Мій чоловік сказав, що завдяки мені, ти її відпустив.
– Я так сумував усі ці роки за своєю дружиною. Я просто не міг її забути. А завдяки тобі я зміг її відпустити. Давай сходимо в якесь кафе. Відзначимо нашу несподівану зустріч. А потім уже думатимемо, як нам далі жити. Я так утомився від самотності. Я хочу щоб ми були разом.
Минув рік. Ми знову поїхали до того ж санаторію, де познайомилися. Але тепер ми вже приїхали туди, як чоловік і дружина.
Моїй дочці довелося змиритися з цим. І думаю, що я прийняла правильне рішення, кожен з нас, якого б віку він не був і які б не складалися життєві ситуації, має право на щастя.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
