Я впевнена, що свекруха випробовує не лише мої нерви, але й кулінарні можливості. Здавалося б, мені вже п’ятдесят і вже треба перестати грати в цю гру, але, видно, жінка не має чим себе зайняти.
І ось чому я так думаю.
Для Анни Василівни я була «міська», але й гірше того – міська в першому поколінні, це як перебіжчик, розумієте?
Тому вона так дивилася на мої руки, наче мені має пальці в другий бік вигнути, коли я просилася до неї на допомогу:
– Мамо, давайте я з вами пополю, – пропонувала я.
– Та ти знаєш, як морква виглядає?, – питала вона мене.
– Чого ж не знаю?, – впевнено казала я.
Звичайно, що траплялося, що з бур’яном я й морквину витягувала, бо що її тягнути – волосочок тоненький, то свекруха над тією ворсиночкою голосила так, наче її курку пес вкрав.
– Та нащо мені такої допомоги? Та я б собі сама полола та урожай би був. А за тобою ж нічого навіть не зеленіє!
Те саме було, коли картоплю копали – варто було лопатою хоч одну пошкодити, то починалося:
– Ти скільки тієї картоплі вже поперерубувала? Та вона вся погниє, бо її свиня з’їсти не може! Та як ти не вмієш, то хоч не шкодь!
А потім я почула, що свекруха каже Андрієві: – Ти приїжджай, але Ліду не бери, від неї користі ніякої.
Не змінилася ситуація, коли у нас діти з’явилися, діти вивчилися і діти одружилися – я й далі для неї якесь непорозуміння.
І я впевнена, що вона мене випробовує спеціально отими кабачками-огірками!
І ось про це я хочу пояснити.
Вона передає не просто кабачки – вона передає кабаняки! Величезні овочі, які вже треба покришити їсти свині, але вона те все пакує в сумку, кличе Андрія і передає мені.
– Передай Ліді, може хоч з готового зможе зробити якийсь салат! Вже аби я посадила, врятувала від слимаків. А вона з того толк не зробила, то вже грош їй ціна!
Чоловік мені слова матері переказує і додає:
– Попробуй лиш викинути! Мама старалася та спину гнула, я тобі готове до хати приніс!
А я мало не плачу: розрізала, а там вже сформоване насіння, шкіра така груба, що сокирою рубай… Ну, який з цього овочу буде смак?
Хіба на ікру і то у нас її мало хто їсть. Я тоді йду на базар, купую нормальні кабачки і кручу з них салати, поки чоловіка нема вдома.
Лиш я віддихаюся з тих кабачків, як вже кличе вона Андрія по огірки.
– Андрію, скажи матері, що ми вже стільки накрутили кабачків, що вже огірки не з’їмо. Хай нічого не передає.
Та де там – знову сумка і огірки не просто кабанчики, а ще й пожовклі!
– Сказала мама, що то від дощу, але ще з них буде толк, як жінка господиня.
Я вже не витримала! Що я з таких огірків можу зробити, коли ні насіння не вишкрябаєш, ні шкірку не зідреш, бо вони вже гіркі самі по собі від старості.
– Слухай, я не буду газ палити, щоб оці переростки придумати, як приготувати! Ти чи хочеш такого огірка їсти? То якого милого мені везеш?
– Мама передала, – кривиться п’ятдесятитрирічний синочок.
– То передай матері, що я такі смачні огірки закрутила, що ти їв цілу зиму, а це неси на сміття! І більше аби ти мені нічого не ніс!
Так, мені це все вже набридло. Може, я не вмію і не маю братися – хай буде.
Але як ти не хочеш допомогти, а просто збагрити щось під приводом «послуги» – то ти теж не хороша людина! І не треба собі німб над головою малювати!
Фото Ярослава Романюка.