— А тепер подумай, – каже мама, – чи на добро тобі буде та квартира. Може вчиниш пор-людськи? Ви з Ніною все ж сестри. Ми дізнались, якщо продати трикімнатну, то цілком можна придбати дві однокімнатні у хорошому районі. Який ти приклад своїм дітям подаєш?
Про те, що Олексій Іванович не мій тато, я знала завжди. Я добре пам’ятала свого рідного люблячого і такого доброго татка. Тим паче, тата не стало коли мені було десять, тому я щиро не розуміла, чому повинна називати батьком абсолютно чужого мені чоловіка, який з’явився у нашому домі ще до сорокового дня по батькові моєму рідному.
Напевне, мама мого тата ніколи не любила. Принаймні ні я ні батько мій не отримували тієї любові і запопадливості, яку мав Олексій Іванович від першого ж дня своєї появи у нашому домі.
Бабуся по таткові мала намір мене до себе забрати жити, але мама не дозволила. Тоді я й сама була проти, адже не розуміла, чому маю йти із рідного дому. Просто, я ще не знала, що мама при надії і що у нашому домі скоро з’явиться Надійка.
Олексій Іванович ніколи не проявляв до мене ніяких почуттів. Він узагалі робив вигляд, ніби мене не існувало. Міг придбати іграшку Надійці, чи якийсь смаколик, спокійно вручити при мені і навіть не подумати, що я теж хочу. Мене утримувала бабуся по батьковій лінії. Олексій Іванавич пильно стежив за тим, нащо моя мама витрачає його зарплатню. Мені вона не мала права, навіть пряника придбати із тих грошей.
Уже із дев’ятого класу мене відправили навчатись у інше місто. Мама була щиро обурена, коли я приїхала на перші канікули. Вонна вважала, що я вже на власному хлібі і що я доросла.
— Замість того, щоби тут сидіти, могла б роботу яку знайти. Ти у місті, у тебе купа можливостей, тим паче є житло. Чого наш хліб їсти?
Тоді я подалась із сумкою до бабусі і більше ніколи не переступала порогу маминої квартири.
Роки минули. Бабуся стала для мене усією сім’єю. Хоч Олексія Івановича вже й немає серед живих, однак мама і Надія досі сторонились мене. Інколи я зустрічала маму на ринку, чи у магазині. Ми з нею спілкувались, вона розпитувала, як у мене справи, як живу. Але майже завжди її погляд був спрямований в сторону від мене. Я розуміла, що не приємна їй.
А це, бабусі моєї не стало. Вона дожила майже до 90. Трьох днів не дотягнула до ювілею. Напевне, саме таким і повинен бути відхід у вічність у таких світлих і добрих людей: з усмішкою, у колі сім’ї, на своїх ногах і при добрій пам’яті. Вона просто лягла перепочити вдень і відлетіла на небо
Ми з чоловіком, саме були заклопотані організацією прощання із бабусею. як на порозі з’явилась моя мама і навіть, сестра із дітьми. Я думала, що вони прийшли нас підтримати, чомусь зраділа, обійняла їх, була вдячна, однак мої думки були хибними.
— Гарна квартира, простора, – почала мама, – Та й район хороший, спокійний. Гарні гроші візьмеш від продажу, – мовила мама чи не вперше поглянувши прямо мені в обличчя.
Мені було не до того, я просто сказала, що після того, як мине сорок днів, ми із сім’єю напевне переїдемо із нашої однокімнатної сюди. Але то поки не вирішено і завчасно про таке говорити, адже бабусі тільки не стало.
Однак мама не мала наміру відступати:
— Ти із сім’єю? А хто твоя сім’я, скажи но мені? У тебе на цім світі лиш я і сестра залишились із рідних і близьких.
Тут уже я отетеріла. Саме поєднання понять “мама, сестра, рідні і близькі” добряче збадьорило. а мама продовжувала:
— А тепер подумай, – каже мама, – чи на добро тобі буде та квартира. Може вчиниш пор-людськи? Ви з Ніною все ж сестри. Ми дізнались, якщо продати трикімнатну, то цілком можна придбати дві однокімнатні у хорошому районі. Який ти приклад своїм дітям подаєш? Та й тобі вигідніше буде свою маленьку продати, додати грошей із продажу цієї і придбати простору двокімнатну у новому будинку, а не жити у цьому домі старому.
Тоді мій чоловік просто виставив їх за двері, але на тому не скінчилось. Мама намагалась довести, що її донька і вона, також мають право на спадок бабусин. Звісно ж, нічого у них не вийшло.
— Не на добро тобі усе це, не на добро, – сказала мені мама наостанок. – Ми твоя сім’я, а ти от так із нами? Тож вважай, що віднині матері у тебе не має.
Минув рік, а ми й досі ніяк не можемо переїхати. Якісь вічні негаразди, несподівані поломки і неприємності. Я вже й сама не знаю, що думати, адже пішла купа грошей на все, а кінця і краю тому не видно. Здається, з появою тієї квартири, ми отримали лиш купу витрат і неприємностей.
Уже й сама не знаю, що мені думати і як бути. Згадую материні слова і на душі гірко стає. А може я дійсно вчинила несправедливо? Може це мені така кара за те, що не поділилась статком із сестрою?
Як мені бути? Може виправити цю несправедливість, адже й справді ніякого зиску не маю, цілий рік одні витрати і збитки.
Валентина К.
16,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
