fbpx
Історії з життя
— А я тиждень в старих кросівках бігала на роботу в дощ! — волаю я на чоловіка і не можу стриматися, — Я порвані колготки ношу, я відкладаю на комуналку свекрусі і купую Дашці шкарпетки в найдешевшому магазині? — А що тут такого — не розуміє Діма, — Я ж зарплату додому несу всю, до копієчки! А додаткові гроші мої, і я роблю з ними все, що хочу

— Ось ключі мамині, — сказав мені Діма, — вона на 21 день в санаторій поїхала, попросила квіти поливати, хоча б кілька разів на тиждень. Ти ж зможеш? Завезеш Дашутку в садок, тобі ж по дорозі.

Ага, — кажу, — по дорозі. Дві зупинки в її сторону і потім ще дві зупинки в назад.

— Ну ти ж знаєш, — надувся чоловік, — мені інший бік. Ну хоч раз в тиждень, а у вихідний я вже сам з’їжджу. Ну треба ж допомогти, раз в житті моя мама в санаторій зібралася.

Гаразд, що робити. Зі свекрухою Іриною Дмитрівною у мене стосунки — не найкращі. Вона мене терпить, я її теж переношу стоїчно. Живемо ми з Дімою і донькою, якій 4 роки, в моїй квартирі, яка від батьків у спадок мені залишилася. Так що господарювати у нас Ірина Дмитрівна не поспішає. Але її шпильок і голочок вистачає і без цього.

І про те, що вона Дімі на сніданок кашу вівсяну варила, а зі мною він шлунок зовсім зіпсує, і про те, що Дашутка росла в памперсах, і про те, що якщо чоловік в суботу працює, то дружина повинна вранці встати і сніданок йому приготувати … Зазвичай я мовчки це вислуховувала по телефону або коли ми до мами чоловіка їздили, або коли вона бувала у нас. Слухала і робила так, як мені треба.

Варто зауважити: квартира моя, меблі мої, з Дашою в разі хвороби сидіти Ірина Дмитрівна бажання ніколи не виявляла, хоча могла б – на пенсії же.

— Я вже не така спритна, не можу догледіти, як належить за малою, важко, тиск, якщо щось трапиться і я крайня? Ні вже, самі. Ось підросте внучка, тоді буду залишатися.

— Тоді вже не треба буде, — кажу чоловікові, — коли Даша підросте — вона і одна посидіти зможе.

Чоловік мої слова до мами не доносив — беріг матір. А тепер я раз в тиждень буду кола намотувати по дорозі на роботу, заради її квітів?

— Я тебе прикрила, — відрапортувала подруга і колега, коли я запізнилася на маршрутку і на роботу, заїжджаючи поливати свекрушині вазони. На дві хвилини запізнилася, але у нас начальник – педант.

— Дякую, — кажу щиро, — ще два рази і свекруха з санаторію повернеться.

— Пільгову путівку дістала? — питає мене подруга, — З пенсії по санаторій не ось розгуляєшся!

— Та не знаю, — кажу, — може шанувальник у неї з’явився.

Ірина Дмитрівна останнім часом дійсно стала шикувати: то сумочка нова, по манікюр, то плащик, то плаття. Пенсія у неї маленька, ми з чоловіком навіть комуналку їй оплачували, а тут свекруха прямо розквітла. Вся в обновках.

— У мене блискавка на чоботях зіпсувалася, — говорила я чоловікові ще з осені, — вам там зарплату не додадуть? Чи можливо тобі варто ще щось пошукати?

— Ну що я знайду, — розводить руками чоловік, — сама знаєш, як зараз з роботою. Всі чіпляються за те, що є!

Зарплата у Дімки рівно така ж, як у мене. Але у мене бухгалтерія, баланси і звіти, а у чоловіка, як він сам говорив, без напрягу. Платять мало, але і не вимагають строго. Але мені навіть і прикро було: отримуємо однаково, але він ще в мамину комуналку вкладається, а я до получки тиждень буду бігати в старих кросівках? Адже на нові чоботи і навіть на ремонт старих – грошей немає!

— Слухай, — кажу чоловікові, після від’їзду свекрухи в санаторій, — може мама сама буде оплачувати комуналку, раз у неї гроші завелись? 1500 гривень для нас не зайві, хоч трохи б відкласти. Живемо зовсім без заощаджень!

— Ну ти даєш! — скривився чоловік, — Як я їй таке скажу? Ми не будемо тобі комуналку оплачувати з цього дня? Ну як вона вирулить?

— З санаторієм ж вирулила! — кажу, — Значить їй не так важко.

— Путівка пільгова, — відмахнувся чоловік, — а на дорогу вона назбирала.

Ага, думаю, на обновки теж назбирала. Щомісяця збирає.

Але на той момент тема залишилася нерозкрита. А два місяці тому радісний чоловік повідомив:

— Мама машину купує! Для мене. Не нову, але хорошу.

Про машину Діма мріяв кілька років, навіть права отримав вже, але грошей не було: то мій декрет, то мамина комуналка. Але з якого дива машину купить свекруха? І де той таємничий спонсор, який так щедро допомагає мамі чоловіка?

— Нові коштують тисяч 16 000, – сказала подруга щось розглядаючи в інтернеті, – ноутбук у мене накрився, я майстра шукала, але мені знайома телефончик дала, чоловік ремонтує. В обід таксі візьму і відвезу, прикриєш?

— Прикрию, — кажу, — їдь. Без інтернету вдома — ніяк.

— Ніяк, — підтверджує подруга, — син мультики дивиться на моєму телефоні, вчора впустив, добре, що скло не тріснуло.

— Акуратніше, — чоловік ловить свій портфель, який зачепила Даша, граючись у коридорі, — у тата там важливі папери, татові треба їх завтра вранці передати.

Беру портфель, щоб забрати. Важкуватий для важливих паперів. Не витримую: суну всередину свій цікавий ніс. Два ноута, один примітний, з наклейкою у вигляді синього кошеняти. Це ж ноут моєї колеги! Здогадка пронизує, наче списом. Чоловік в комп’ютерах розбирається, я навіть підробляти йому пропонувала.

— Який вдома може бути підробіток! — відмахнувся тоді Діма, — Дочка маленька, ще зламає щось мені, та й увечері приходжу втомлений вже.

Тримаю здогадку при собі, щоб себе не видати.

— Отримала, — каже подруга вранці на роботі, виймаючи з пакета ноут з синім кошеням, — ну і дере гроші цей Діма! Зате перевірений. Моя знайома у нього вже давно лагодить всю техніку, свою і рідні, до нього прямо черга. Дорого, але якісно.

Санаторій свекрухи, її обновки, її манікюр, машину, яку чоловікові купує мама. Таємничий шанувальник, що постачає грошима Ірину Дмитрівну. Все склалося.

— А я тиждень в старих кросівках бігала на роботу в дощ! — волаю я на чоловіка і не можу стриматися, — Я порвані колготки ношу, я відкладаю на комуналку свекрусі і купую Дашці шкарпетки в найдешевшому магазині?

— А що тут такого — не розуміє Діма, — Я ж зарплату додому несу всю, до копієчки! І отримую стільки ж, скільки і ти. Так, я можу в робочий час зайнятися своїми справами і отримую за це додаткові гроші. Гроші мої? Мої, ось я і розпоряджаюся ними, як вважаю за потрібне. У нас спільний бюджет і вкладаємося ми в нього порівну!

Діма тепер у мами живе. На аліменти я подала в твердій сумі, з урахуванням його підробітку. Ірина Дмитрівна пробувала було заперечувати, але я пригрозила про додатковий дохід чоловіка повідомити його роботодавцю і ще декуди.

Тепер назад проситься чоловік, заради дочки, мовляв. Ми шлюб не розривали, мені це не потрібно. Чи прийму назад? Можливо. Коли він одягне мене, як ляльку, купить мені машину і усвідомить, що був неправий.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!