Аліна вдивлялася у вікно маленької квартири десь на околиці Берліна. Сіре небо нависало над містом, як важка ковдра, що не пропускає сонця.

Аліна вдивлялася у вікно маленької квартири десь на околиці Берліна. Сіре небо нависало над містом, як важка ковдра, що не пропускає сонця. За вікном снували автомобілі, чужі люди квапливо йшли своїми справами, але вона не бачила цього всього. Її думки були десь далеко, за тисячі кілометрів від цього холодного чужого міста.

Їй було двадцять два, коли вона вперше покинула рідний дім. З того часу минуло десять років, і життя в чужій країні стало буденністю, але в її серці все ще жила Україна. Село, де вона виросла, невелике й мальовниче, здавалось, завжди було з нею: у мріях, у снах, у кожному спогаді.

Вона пам’ятала, як вранці боса вибігала на подвір’я, де свіже сіно пахло літом, а роси на траві щипали ноги. Пам’ятала мамині руки, загрубілі від роботи, але такі ніжні, коли плели їй коси. Пам’ятала вечори під зоряним небом, коли батько грав на гармошці, а вони з сестрами співали народних пісень. Це було життя, сповнене тепла, хоч і непросте.

Її перший від’їзд був важким. Вона не хотіла, щоб мама все життя тягнула на собі господарство, не хотіла, щоб батько надривався у полі, тож вирішила допомогти. Робота за кордоном здавалася шансом, хоча серце пручалося.

Спершу було важко. Нове місто, чужа мова, інший темп життя. Вона часто почувалася самотньою. Коли наставала тиша, голоси рідного дому дзвеніли в її голові. Вона уявляла, як мама виходить на ґанок з чашкою чаю, а сестра годує курей. Чула, як батько гукає корову з поля. Здавалося, цей світ залишився незмінним, як і багато років тому.

Але життя в Україні змінювалося. Коли Аліна вперше повернулася після кількох років розлуки, вона ледь впізнала своє село. Багато хат стояли порожніми, зарослі бур’янами. Молодь поїхала, лишивши старших самотніми. На дорозі, де колись було чути дитячий сміх, тепер гуляв лише вітер.

— Рідненька, ми без тебе тут ніби зажили краще, але без тебе сумно, — зітхнула мама того вечора, коли Аліна сиділа за столом у батьківській хаті.

У ті короткі дні вдома Аліна почувала себе наче гостем. Вона вже не належала повністю ні Україні, ні новому життю в чужій країні. Її розривало між двома світами.

Чужина була і залишається холодною. Тут, у Берліні, все зручно, все практично, але холодно. Люди не співають пісень, як у її селі, не збираються за великим столом без особливого приводу. Тут кожен сам за себе.

Аліна працювала медсестрою у невеликій лікарні. Її колеги часто запитували про Україну. Вона розповідала їм про Карпати, про Дніпро, про чорнозем, який пахне після дощу. Вони слухали, кивали, але не розуміли. Як вони могли зрозуміти?

Одного вечора, повернувшись з роботи, вона відкрила листа від мами. У ньому було кілька фото: її сестра, усміхнена, з дитиною на руках, батько, що обперся на лопату біля городу, і мамина рука, що тримала букет калини. Від цих знімків її серце стиснуло.

“Коли ж я зможу повернутися?” — питала вона себе. Але відповідь була складною. Їй потрібні були гроші, потрібна була стабільність. Вона відкладала кожну копійку, щоб купити для батьків новий трактор, допомогти сестрі з навчанням племінника. Та чим більше вона заробляла, тим далі опинялася від дому.

Вночі, коли не могла заснути, вона уявляла, як повертається. Як прокидається під спів півнів, як обіймає маму, як сідає на лавку біля хати, вдивляючись у синє небо. Але це були лише мрії.

Ранок настав, як завжди, сіро й непривітно. Аліна піднялася з ліжка, зробила собі каву і сіла біля вікна. Вона дивилася на місто, що прокидалося, і раптом зрозуміла: туга за рідним краєм – це частина її теперішнього життя. Вона може бути де завгодно, але Україна завжди буде в її серці.

Її душа залишилася на тих вузьких сільських стежках, серед полів і лісів, де час зупиняється, де життя справжнє, де любов не вимірюється грошима. І колись, вона була впевнена, ця туга приведе її назад.

Василина Кишенівська

You cannot copy content of this page