Жінка впізнала Оксану, попросила поставити їжу на стіл, а тоді взяла за руку: — Не бери нічого від Віки на весілля. Загубиш усе.
Останні серпневі дні тягнулися повільно, сонце вже не так пекло, як на початку літа, але в місті все одно стояла…
Я думала: якщо Марина колись повернеться, якщо їй справді не буде куди йти — я її впущу.
Сухе листя того року згрібати було важко, воно забивалося під важкі дерев’яні граблі, розліталося від кожного пориву вітру. Я стояла…
— Дивись мені, Христино. Матвій хлопець непоганий, але в нього характер батьків — важкий. Та й куди тобі, ти ж міська, інститут закінчувати треба. А він тут так і залишиться на пилорамі.
Христина сиділа на ґанку й тримала в руках стару бляшанку з-під монпансьє. У бляшанці лежала міцна капронова нитка, яку вона…
— Мені страшно, мамо, — сказала я на кухні, коли Вадим пішов у гараж. — А якщо він почне рахувати місяці? Якщо він про все здогадається?
Усе почалося з того, що я просто заплуталася між двома чоловіками. Вадим був надійним. Коли ми сиділи в кутку невеликого…
Причиною всьому стала одна поїздка. Артем поїхав на будівництво об’єкта в іншу область на два тижні. А через місяць після його повернення на їхню домашню адресу прийшов товстий конверт. Без зворотньої адреси
У коридорі було темно, світло горіло тільки біля поста чергової. Христина сиділа на краю жорсткого стільця, підібгавши під себе одну…
— Доброго дня. Не впізнаєте мене? — вона зробила крок уперед і сіла на край стільця біля мого робочого столу. — Я Оксана. Два роки тому приїздила до вас, коли зовсім не знала, куди йти за порадою. По пам’яті знайшла ваш кабінет.
Двері кабінету прочинилися тихо, майже нечутно. Я саме переглядала старі листи, коли на порозі з’явилася худенька жінка в простому сірому…
– Вадиме, я спитати хотіла, – вона дивилася на свої пальці. – А твої батьки… Вони взагалі де? Ти ніколи нічого про них не розповідаєш. Ну, крім тітки Насті, до яка виховала тебе і до якої ти іноді їздиш у село.
– А щоб тебе, – Оксана зітхнула, дивлячись на підвіконня. Вона стояла на табуретці з мокрою ганчіркою в руках, хотіла…
І ось, два дні тому, він з’явився на моєму порозі тут, у Києві. Його відправили у відрядження від меблевого комбінату. Коли я відчинила двері й побачила його з сумкою в руках, у мене перехопило подих.
Я сиділа на кухні й дивилася на порожню чашку, на дні ще бовталася темна заварка. У кімнаті було тихо, тільки…
— Матвію! Ти знов у хаті сидиш, як сич у дуплі? — крикнула вона, заглядаючи у ванну. — На вулиці сонце, люди картоплю кроплять, а він стіни маже
Мама лишила Матвієві пів будинку на околиці міста, старий сад із закрученими яблунями та самотність. Уся його комунікація зі світом…
— Мені треба тобі дещо сказати, — почав він, дивлячись кудись повз моє плече на стійку бару.
Я зазвичай ношу з собою забагато непотрібних речей, але ту невелику складану парасольку постійно лишаю в передпокої на тумбочці для…