Я стояла на порозі із сумками, але до квартири увійти не могла, адже мама стояла на порозі стіною. Донька хотіла пити, попросила у бабусі водички, але та ніби не чула:
— Я погодилась? Я тебе кликала? Я сказала що візьму на себе таку відповідальність? То скажи, з якого то дива ти вирішила приїхати? Думала я передумаю, що у глухому куті опинюсь? Їдь звідки прибула і щоби я більше ніколи подібного не чула.
Я була розгублена і пригнічена. Я просто не знала, як бути і вже почала просити, та що там, благати маму, аби вона прийняла нас. Просила зрозуміти мене і усвідомити, що на кону моя доля і щастя.
— Так, твоя доля і твоє щастя. – каже мені мама, – Однак ти давно вже не одна і повинна думати не тільки про себе. Тож іди звідки прийшла, і візьми нарешті на себе відповідальність за свої вчинки.
Мама замкнула двері у нас перед носом. Маргарита одразу хлипати почала, бо не розуміла, що трапилось. Навіть онучку малу мама моя не пошкодувала, а все через якісь там її принципи.
Мій перший шлюб повинен був стати неймовірно щасливим. Та він і був таким, бо Назар мене кохав і ладен був на руках носити. Він був сиротою і створивши сім’ю робив усе, аби ми були щасливими.
З появою нашої доні – Маргаритки ми стали ще ближчими. Він так тішився малою, називав її чудом і не відходив від колиски обіцяючи дитині, що буде поруч завжди.
Але не склалось. Назара не стало на початку 22-го року. Я вмить овдовіла, а наша маленька донька осиротіла. Наш маленький світ розлетівся на друзки і ми залишились одні.
Мама моя тоді допомагала. Вона приїхала і була з Маргариткою, доки я шукала роботу, доки працювала. Мама і сама влаштувалась на нічні зміни. Вдень з онучкою, а вночі працює.
Так ми прожили два роки, аж доки у моє життя не увійшов Анатолій. Я одразу його покохала. З першого ж погляду зрозуміла, що вже й жити без цього чоловіка не зможу ніколи.
Я його запросила на побачення першою, і саме я за ним, а не він за мною упадав. Я розумію, що так не прийнято, але я кохаю, а любов, якщо вона справжня – не про традиції і про те, “як повинно бути”.
Анатолій переїхав до мене і я відпустила маму додому. Дивно, але не раділа вона моєму щастю тоді. Мама відверто була проти того, аби я створювала родину із Анатолієм. Просила одуматись.
Між Анатолієм і мамою виникла така взаємна неприязнь, що я мусила просити маму повертатись додому. Я просто не могла бачити і чути, як вона ображає і зневажає людину, яку я так люблю.
Ми пів року у парі прожили, як я відчула, що при надії. Анатолій ніби, як і зрадів тій новині, ми влаштували свято, але вже тоді сказав, що ми повинні думати, як житимемо далі, адже квартира лиш дві кімнати має а немовля повинно мати свій простір. Маргарита ж займає одна цілу кімнату, мов королева.
Потім приїхала моя свекруха. Вона була заміжня, розлучилась і поки не мала де жити.
— Толик та ти у мене чи не розумний, чи наївний. – казала вона йому. – Таку на себе ношу узяв. Як ти маєш забезпечувати сім’ю дитину свою, жінку, ще й ту дівчинку. Я би на твоєму місці не поспішала б зі шлюбом, синку. Треба щось вирішувати.
— Я згоден стати тобі чоловіком, – сказав Анатолій одного дня. – однак, Маргариту ти відвезеш матері. Будеш навідувати її коли захочеш. Ми з тобою і наше дитя – сім’я. Ну а їй я нічого не винен.
Я того ж дня зібрала речі Маргарити. Я їй розповіла, що чекає бабуся, як їй буде добре із нею і що то не на довго. Я не хотіла сцен від малої. Анатолій і так виходив із кімнати, як тільки Маргарита говорити починала. Свекруха ж узагалі казала, що я не виховала її.
Я подумала, що так усім буде добре. У нас нарешті буде справжня сім’я. Тільки ми. Маргариту я любила і не відмовлялась від неї. Просто, вона б жила у моєї мами. Все. Що тут такого?
— У цієї дитини є половина квартири у якій ти мешкаєш і у яку ти привела того свого Толика. – каже мені мама. Не подобається йому, то хай веде тебе у свій дім. Так він тобі ще свою маму привів на голову. Та й кого той пан може забезпечити на зарплатню охоронця? А Маргаритку покійний тато забезпечив і житлом, і тим що отримає щомісячно гроші яких цілком стане на її харчування і одяг. А ти, доню думай, хто зайвим стане у тій квартирі наступним? Явно не твоя свекруха. Як узагалі ти погодилась зробити це? Це ж твоя доня, улюблена доня. – мовила мама і замкнула двері мені перед носом.
Нині я дуже розгублена. Ми так і не понесли заяви до РАЦСу, Анатолій і його мама категорично не розуміють, що у нашому домі робить Маргарита і чого моя мама її не забрала.
— Твоя мама ніколи тебе не любила. – каже мені свекруха. – Я б усе зробила заради щастя свого синочка.
І знаєте, я чим більше про це думаю, тим більше розумію. що вона права. Мама сама все життя прожила, одна мене ростила і напевне, просто заздрить моєму жіночому щастю, тому, що я матиму міцну сім’ю і коханого поруч.
А Маргаритка? Ми знайшли школу інтернат і вона вже місяць там навчається. Їй подобається, хоч інколи і проситься додому. Але куди я її заберу, як ми обладнали вже дитячу, поставили ліжко для мами мого чоловіка у тій кімнаті?
І всім добре, крім мами моєї. Вона ніяк не може заспокоїтись і все повторює що я не маю совісті. Засліпила її заздрість, а шкода. Добре, що хоч показала себе і я тепер знаю, хто моя справжня сім’я.
Головна картинка ілюстративна.
