Притча про росу
Анна одразу попрямувала до воріт Раю, вона була безмежно щаслива, що отак закінчилося її вісімдесятирічне життя.
По-перше, вона одягнена саме так, як собі приготувала, але найбільше тішило, що лежала вона, мов жива. Чула, як колежанки перешіптувалися, що от-от і встане…
По-друге, вона вже й пам’ятник оплатила і їй сподобалося, як вона вийшла на портреті, бо інколи так вибивають, що людина й на себе не схожа, а вона все заздалегідь приготувала, оцінила і перепровірила.
По-третє, вона відклала гроші в хустину і поставила в постільну білизну в глибину шафи для поминок і сказала про це старшій доньці.
– Щоб ви не тратилися і ось тут список тих, хто має бути запрошений, – сказала за тиждень до події.
По-четверте, і найголовніше – вона відійшла в добрій пам’яті та здоров’ї. Це для Анни було найголовніше, бо вона не хотіла турбувати дітей якоюсь довгою болячкою, боронь боже, аби була лежача. А так все склалося якнайкраще – відійшла вві сні і нікого не турбувала.
Біля воріт сидів Бог і вже чекав на неї.
– Слава Ісусу Христу, – привіталася Анна і перехрестилася, – То мені сюди?
Звичайно, вона все життя думала про те, що попаде в Рай, бо вона нікому нічого поганого не робила, ходила в Церкву і виконувала свій жіночий обов’язок. Вона прожила життя з одним чоловіком, ніколи йому не зраджувала, віддала своє серце і душу дітям… Тому цю фразу вона скоріше сказала тому, що трохи ніяковіла перед Самим Богом.
Бог відкрив їй ворота і йшов поруч з нею розпитуючи то те, то се…
Він хотів отримати відгук з перших уст щодо Його творіння, він же ж так старався… Тому й спитав, як Анні сонце?
– Ой, та що там сонце… Пекло мене вдень на полі… Могли б якесь лагідніше зробити…
– А місяць?, – питав далі Бог.
– Та що там місяць? світив в вікна і пес наш вив на нього як скажений – не давав спати…
– А що там море?
– Та звідки мені знати? Я ж нікуди не виїжджала з області. Все життя прокрутилася в селі та на городі…
– А як вам спів птахів?
– Та що того співу? Та хіба я чула за тими клопотами? Один півень збудить та я вже встаю та до господарки… А от зозуля ваша діло робила – скільки літ мені накувала і все правда…
– А соловейко не тьохкав вам. Коли ви з чоловіком під вербою сиділи?
– Ой, та коли то було… Я й не пам’ятаю…
– А роса гарна зранку?, – випитував Бог, – Як вона блистить на вранішньому сонці?
– Коли ж мені на ту росу дивитися? Я ж працювала з чоловіком аби дітям в місті квартиру купити. А в місті хіба ту росу побачиш?
– Я вам таку красу створив навколо. А ви стільки років прожили і нічого не чули й не бачили… Що ж ви все життя робили?
– Та як що? Дітей на світ привела, няньчила їх, за чоловіком гляділа, гроші заробляла, їсти готувала… Що мені вам розказувати скільки того клопоту за таке коротке життя?
– А мріяли ви про що?, – далі питає Бог.
– А я пам’ятаю про що мріяла? Щоб діти були здорові – от про що.
– Не розумію для чого ви те життя й прожили, – Бог виглядав трохи ображеним і Анна вже подумала, що він її випровадить з Раю.
– То куди мені йти?, – тихо спитала Анна, вона не розуміла, чого Бог хоче від неї.
– Та куди ж ви вже дінетеся… тут будьте…
Він пішов… Щось бурмотів про Себе, що міг і не старатися, адже їм все одно… Живуть самі не знають для чого, тішаться, що гарно виглядають на столі і ніколи не милувалися росою на вранішньому сонці…
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
