Я завжди вважала, що батьки не повинні втручатися у сім’ї своїх дітей. Адже ростимо ми своїх дітей до 18, а потім кожен сам обирає свій шлях і свого партнера для життя. У нас із чоловіком одна дочка, любили її, плекали, вклали в неї всю любов і увагу, гроші.
Коли їй був 21 рік, вона привела нас познайомитися зі своїм хлопцем Артуром. Того ж вечора повідомила, що при надії. Та й кохання у них з Артуром і якщо ми допоможемо, то все у них буде чудово. Що ж, ми не стали її відмовляти, хоча цей хлопець, Артур, здався мені не надто надійним. Але хто я така, щоб розповідати донці з ким жити та що робити.
Допомогли їм купити квартиру, мій чоловік влаштував Артура до свого знайомого на хорошу роботу. Отримував Артур чималі гроші, жили добре. Через два роки з’явилася ще одна дитина. Я вже думала, що помилилась в Артурі.
Через 9 років дочка стала неодноразово приходити до мене додому в сльозах і розповідати, що Артура ніби підмінили. Постійно усім незадоволений. Прийде з роботи, ноги на диван і не звертає ні на кого уваги. Я, звичайно, здогадувалась, чому так буває, але не стала нічого говорити своїй дитині.
А потім вийшло так, що я помітила Артура з якоюсь дамою в ресторані, вони були щасливі і сумнівів, які між ними відносини не було зовсім. Мені стало зрозуміло все. Я прийшла додому розгубленою, але дзвонити дочці не стала. Мені треба було подумати, що робити далі.
Я знаю, що вона його кохає. Не кохала б – не стала б прощати його ставлення. У них двоє діточок яким потрібен тато. Хоча і тут не все гладко, адже він зараз про них і не згадує, хоч живуть у одному домі.
А може у них все прийде до ладу з часом? Можливо Артур отямиться. Але я не знаю чи витримаю ще одну розмову по душам з донькою, адже ж я прекрасно знаю через кого в неї усі ті неприємності.
Сказати? Чи сидіти тихо.
Головне фото ілюстративне – pexels.
