Які ж все-таки, свої діти невдячні. Працюєш на них все життя, вкладаєш душу, гроші, своє життя, а все їм не так і все мама погана та чужі он за мною плачуть, люблять краще, ніж власну матір, а своїм все я не така, все їм замало даю: себе, грошей, уваги, часу…
Історія моя банальна – чоловій мій любив більше біленьку, ніж мене. Я бачила, що він любить повеселитися, коли ми зустрічалися, та й я теж не постила. Тож молодість, гульки, клуб… Де ж я думала, що після весілля для нього нічого не зміниться?
І просила, і молила… Все дарма. Мати його лікувала його стільки разів, що й не злічити…
А те все на очах у дітей. В своїй голові я сто разів вже йшла, але не на ділі. А одного дня просто зібрала його речі і віднесла до його матері.
Моїй старшій доньці було десять, а молодшій сім. Як жити далі?
Вихід був дуже простим і складним водночас – поїхати на заробітки бачити чужих дітей.
Так я й зробила. Діти були з моїми батьками, а я всю себе вкладала в чужих, а своїм висилала гроші, подарунки, обновки…
Збирала на навчання для старшої. Потім на квартиру для старшої. Потім на навчання молодшої треба збирати. Далі їй на квартиру… А коли жити?
Лиш сорок мені, ще чоловіки дивляться в мій бік…
Коли ж мені жити. Коли треба, треба, треба?
Привезла додому нового чоловіка, звали його Олег, думала, діти приймуть його.
Та де там…
Старша якраз вчилася в інституті, куди я її запхала, на мої гроші чудово жила, але не посоромилася сказати мені в очі, що я вже стара.
– Ти що мене соромиш та чоловіків собі водиш? Люди вже тут говорять, що ти там ведеш себе як, як… Як я заміж маю вийти з такою матір’ю? Ще й молодший від тебе! Ще й певно платиш за нього всюди!
Господи… Мені чужі діти за шоколадку дякують та в щоку цілують, а моя рідна кровинка за тисячі євро отак дякує…
Я не якась там легковажна. Але ж чоловіки за кордоном не всі признаються, що мають родини тут в Україні.
Кажуть, що самотні і ти віриш та відкриваєш серце, а потім виявляється, що є й діти, і дружина, а потрібна ти лиш для одного. Поки знайдеш чоловіка, з яким хоч душу можна відвести, то стільки шишок наб’єш…
Поїхала я назад з Олегом, залишивши дітям гроші.
Аж тут через якийсь час мама моя вся в сльозах телефонує.
– Біда з Лідочкою, при надії дитина. Що робити?
Господи! Лечу додому. Купу грошей витратила на дорогу…
– Чим ти взагалі думаєш?, – кажу їй, – Тобі ще школу закінчувати! Як тепер бути? Я засуджу його!
– Не смій! Самій на мене байдуже! Прибігла і командуєш! Ти що мені мати?, – пащекує до мене Ліда.
Бачте. Коси я їй не заплітала та на дзвоник не вела, а те, що у неї айфон останньої моделі – то байдуже? Ні в кого з дітей нема, а у неї є. То не рахується…
– Дитино. Каже мені моя мама, – Вони б тебе не дзьобали, якби у них не було нічого, а лише гречка тричі в день. Он Марусі Зарічної донька того року теж таке вчудила і що? Мати її вдома і не лише її за руку всюди водить, але й, певно, з ложки годує. А як проґавила – сама не знає. Лікті собі кусає. А ти в мене така, що все для них зробила, забезпечила їх майбутнє, а далі вони хай вже самі собі дають раду. Не звертай уваги, як підростуть, то зрозуміють.
Наплакалася я коло мами… Дякую їй за турботу, бо вона мені давала лише свою ласку і перешитий зі свого одяг, але я люблю її понад усе. Чому мої діти не такі?
Я не маю відповіді на запитання, яке не дає мені спокійно дихати і жити…
