Старенька Гапка поволі спустила ноги на підлогу. Шоста. Ввесь дім ще міцно спав. Трохи засумнівавшись таки встала. Ну не може вона вже терпіти! Тихцем дошкутильгавши до вбиральні тільки хотіла увійти, як почула схвильоване:
— Мамо, усе гаразд? А я не сплю, прислухаюсь. Дуже вже ви вночі ворочались. Може чогось хочете? Щось непокоїть?
Гапка лиш відмахнулась. Знову те ж саме. Набридло уже. Оця опіка набридла надмірна. Оці очі сповнені занепокоєння і турботи, набридли. Дивиться на доньку з зятем, на їхні оці щирі за себе переживання і розуміє, яка ж вона стара стала. Їй би додому в село. Там вік ліку не знає і ніби й недуги не так, як під крилом у дочки докучають.
От зараз встала вона і що? Тинятиметься цілий день від стіни до стіни. Ні подруг у неї тут ні знайомих. Погляне у вікно, а там крім неба синього і нема нічого. Ніби вже й не існує дерев і птахів. Донька її квартиру на 27 поверсі отримала. Звідси ввесь світ здається іграшковим і не справжнім.
А вдома б Петько чубатий розбудив би. Він уміє: стане на стовпчику навпроти вікна і кукурікає доти, поки Гапка з вікна у нього тапочком не кине. А там гляди й сусідська коза в город залізе – побігла б виганяти. А там би й з Ганькою сусідкою яким слівцем перекинутись. А далі вже й до Семенівни б сходила. З нею особливо добре минуле згадати. Вона хоч і погано все уже пам’ятає, але сперечається гарно, то вони вдвох як сядуть і аж до смерку чути старече бурмотіння.
Але Гапка тут квартиру кроками рахує. Їсти варити донька не дозволяє: надто переживає, щоб мама не втомилась, та й плита у неї якась незрозуміла, Гапка з нею ніяк справитись не може. Діждеться старенька вечора, доки всі посходяться і знову те ж саме. Ніби й хата повна, а нікого довкола нема. Зять в телевізорі – донька в комп’ютері. Єдина втіха коли правнучку онук привезе. Ота пташечкою щебече. І казочки Гапкині слухає і про козу сусідську їй цікаво і про Петьку чубатого. Ось і сьогодні приїхали.
— Бабуню, – горнеться мала засинаючи, – А чому тобі ще трохи лишилось?
— Ти про що, онучечко? – дивується Гапка.
— Тато казали, що вам ще трохи лишилось і бабуся з дідусем нарешті зітхнуть з полегшенням. А ще казав, що ви погано пахнете і не хотів мене до вас везти, бо тут ввесь дім вашими натираннями пропах. Але ви, бабуню дуже хороша і це неправда, що від вас запах поганий. Ви зі мною бавитесь і казочки у вас добрі, – сказала і заснула.
Гапка тієї ночі і очей не стулила. О п’ятій ранку вже одягнена чекала коли прокинуться всі.
— Вези мене додому в село. Не можу я тут і край, – заявила ошелешеній донці.
Що тут почалось! Донька в сльози, зять просить залишитись, бо ж і спати не зможуть знаючи, що вона там одна, адже вона вже старенька і немічна.
— А ви мене для чого сюди привезли? Аби щодня нагадувати, що скоро вже й кінець мій прийде? А я ще поживу. Мені козу сусідську з городу вигнати потрібно і півня тапком… А ще там яблуня біля хати і піч на якій ти, донечко росла. Там мамина хустка у скрині лежить і миша дірку у підлозі прогризла ще в сімдесятому році, а я ще й досі не заробила. А тут бетон і сто двадцять кроків від балкону до кухонного вікна. Везіть мене, бо сама піду пішки.
Вже вечоріло коли до Гапчиного подвір’я під’їхала машина з господинею дому.
— Так і є! – несподівано голосно гукнула старенька, – Ти диви з козенятами ще! Ото зараз побіжу до Ганьки хай свою козу забирає.
Гапка вискочила з машини і втираючи сльози щастя, пошкутильгала до сусідки наводити лад. А там і Семенівна прийшла поглянути, що за галас. А ще соловей на горісі заспівав. І так добре бабі стало. Як ніде і ніколи добре.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
