fbpx

Бабусю, сідайте! Я ошелешено покрутила головою і побачила звернені на мене очі дівчинки, може трохи молодшої за мого сина. Я – бабуся?

Мене покликав голос з минулого. То був якийсь такий дивний момент, що в мене навіть думки в голові не було – стій! Не знаю, куди б я отак забрела, якби не той випадок.

Мені п’ятдесят шість років, двоє синів і чоловік, проте клопоту вони мені завдають, наче я годую сто.

Мій бідній день починається о п’ятій ранку не зважаючи на те, яка це пора року і чи йду я на роботу чи ні.

Вже отак звикла і прокидаюся без будильника та мушу робити всім сніданок, а чоловікові на обід з собою розігріти в термос, бо він у мене працює на будові.

Далі в обід приходить поїсти мій старший син, який вже одружений, але поїсти у матері, то святе, бо недалеко працює. Не встигла перемити посуд, як вже молодший приходить і хоче поїсти – приготувала, посуд помила, присіла і по новій, бо вечеря.

Коли я йду по змінах на роботу, то ще заскакую в магазин аби продуктів купити і готую вечерю та перемиваю гору посуду, яку мої хлопці залишають за цілий день.

В мене таке враження, що я на кухні живу, тим більше у мене там телевізор, то хоч якісь серіали подивлюся, поки готую, одна розвага.

І ось настав день, коли я ні для кого не готувала – поїхали мої хлопці в гори по гриби. Господи, радість просто невимовна – я вільна! Я лежу, я перевертаюся, я потягуюся і нікуди не треба бігти!!!

В такому блаженстві мене й застав дзвінок. Я навіть не дивилася, хто телефонує, а гаркнула:

– Що знову? Вертаєтеся?, – я була певна, що то хлопці вже «назбирали» грибів.

– Ірино, я б хотів вернути молодість, – чую я голос, від якого у мене аж мурахи по тілі, – Давай зустрінемося у нашому кафе…

Щоб ви знали, що той голос з минулого, то було моє кохання-кохання Владислав… Ох… Що то були за часи… В голові мені паморочилося і серце тріпотіло, я була певна, що він на мені одружиться і ми довіку будемо щасливі.

А потім він зник без «до побачення». Я була певна, що тільки якийсь апокаліпсис нас розлучив, бо ж такі почуття просто так забути неможливо.

І от він мені телефонує… Через тридцять років і я, мов той метелик, лечу.

Він не питав чи я можу. Чи не буде проти чоловік. Він був певен, що я прийду.

Я кинулася до шафи і почала перебирати речі, чи ця сукня чи цей костюм? Чи фарбуватися чи хай бачить, що роки на мене не так вже й вплинули? Чи підбори і гарно чи зручне і так собі?

Крутилася я добрих кілька годин, кілька разів мусила йти в душ, бо аж впрівала з переживання.

І ось я вся така прекрасна і незалежна сідаю в автобус аби доїхати в наше кафе.

Чи не за хвилину розумію, що підбори, то таки перебір, бо одразу захотілося сісти. А далі голос:

– Бабусю, сідайте!

Я ошелешено покрутила головою і побачила звернені на мене очі дівчинки, може трохи молодшої за мого сина. Я – бабуся?

Я балі така вражена, що сіла, вірніше впала на крісло. Підвела голову і побачила в дзеркалі водія жінку з крикливими синіми тінями і яскравою помадою, вона вхопилася в сумку і вени на руках здулися. Низьке декольте і разочок намиста…

Я вилетіла з автобуса на наступній зупинці і сіла чекати його в зворотному напрямку.

Що я собі думала? Для чого мені це все взагалі здалося? Щоби що? У мене моє життя, мої любі діти і мій дорогий чоловік. Здибатися з Владиславом, щоб він побачив перед собою не ту двадцяти п’ятирічну дівчину, а мене? А ще – я ж теж побачу не його молодого, а реального…

О, ні, дякую, вже я краще буду згадувати ті роки молодості, ніж дивитися на те, що від них залишилося.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page