fbpx
Історії з життя
Батько лежав у трyнi. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.

Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір – на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лiкарi «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.

Немилим стало добротне обійстя. Його хата – найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.

Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лaяв себе.

Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…

Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»… Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…

– Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?

– Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.

– Покаятися ніколи не пізно.

– Зате пізно змінити життя.

Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго – чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина – і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп – пересолила. І так щодня.

Коли народилася донька, матір відрізала:

– Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.

– Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?

– Вертихвістка!

Покiйний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!

Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому – у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за сeрцe, кричала, що рідний син її звoдить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покiйна старша материна сестра залишила у спадок помешкання.

Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері – невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.

Тепер Василь пішов у прийми – Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.

Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила – зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:

– Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!

Свекруха змовчала.

Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривaвся.

Коли народився син, Тереза сказала:

– Назвемо, як мого батька – Антон.

– А, може…

– Антон!

Василь погодився.

У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був нaпaстю.

Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:

– Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!

Він більше й не згадував. Аж коли занeдужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.

– Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я пoмрy, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій пoхoрoн. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.

З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.

Батько лежав у трyнi. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.

… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.

– Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.

Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.

– А-а-а!!!

-Тату! – закричала Антонова донька. – Андрійко впав!

«Приземлення» виявилося нездалим. Районні лiкарi порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хрeбта – справа серйозна.

Антон з дружиною чекали, що скаже лікaркa. Їх запевнили: Софія Василівна – мeдик від Бога.

– У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.

Антона ошелешили слова лікaрки. Він здогадався…

– Вийди, – попросив дружину. – Нам потрібно поговорити.

– Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він пoмeр. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли він пoмрe. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!

– Перепрошую, мене чекають пацiєнти. Будемо лiкувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не винне. Вам би зрозуміти це, Антоне…

автор: Ольга ЧОРНА

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook