fbpx

Батько не знає, але я розійшлася з чоловіком саме через нього. Звичайно, він би цього не зрозумів і сказав, що я маю вернутися. Бо ж причина яка для розриву? Жити треба, тримаючись один за одного, а не розкидатися людьми, які тебе люблять, наче конфетті, а далі й топтатися ногами

Розумієте, вся справа в маминій шпильці, такій звичайній пластмасовій, я такі вже сотню згубила і вони вже давно не в моді, а ця ще й протерта.

Але тато її зберіг і не просто зберіг, а він її залишив там, на трюмо, де мама завжди їх тримала: одні в круглому дзбаночку, а цю так поставила і вийшла за хлібом… і не вернулася.

Я кілька тижнів жила з татом і намагалася якось його втішити. Але у нього тільки й розмов було про погоду.

– Вже приморозок, холодно, як там Маруся буде, вона ж так в ноги мерзла, я завжди грів її ноги, а вони мов ті бурульки були.

– О, сонечко вийшло, загріє мою Марусю.

– Дощ… Маруся його не любила і я тепер не люблю… Мокро їй там!

Я намагалася зайняти себе прибиранням і готуванням аби не чути тих слів, бо вони додавали жалю мені.
Тоді я здається вже закінчувала прибирання, як почула татів скрик:

– Де шпилька? Де ти її діла?

– Яка?

– Тут була! Отут стояла шпилька мамина, де ти її поклала? Ти її викинула, де сміття?, – він вже рився в пакеті.

– Тату, я поклала до інших.

– Чого ти все без дозволу береш? Ось так хай стоїть як мама залишила!

Ми обійнялися і заплакали.

Коли я приїхала до свого дому, то мене ніхто не зустрів.

– Що там, – спитав чоловік, коли я вже була на кухні і заварювала собі гарячу каву.

Я почала відповідати, але в його очах прочитала таку байдужість, наче його від чогось дуже важливого відволікають і це не було відчуття, а він мене прямо перебив:

– Там у мене турнір, пізніше поговоримо.

Чоловік грав гру, як і місяць і рік тому, я давно перестала бути для нього важливішою за це. Я подумала, що якби мама вернулася через два тижні, то тато б її щонайменше обійняв… Щонайменше…

Я сиділа в порожній кухні і думала для чого це все мені, невже я не знайду людину, яка буде мною дорожити, такою, як я є.

Я думала, що маю бути вже цінна для чоловіка, бо я й їсти готую і про побут піклуюся, а це все сприймається, як даність і дуже скоро перестає цінуватися.

Я ще молода жінка, а життя таке коротке.

Коли збирала речі, то чоловік так нічого й не зрозумів, сидів втупившись в монітор, не знаю чи й почув, як я гримнула дверима.

Переїхала до тата і поки живу в своїй кімнаті. Тато питає чи мені не холодно в ноги, бо у мами ціла купа теплих шкарпеток в шухляді. Тато купує мені заварні тістечка щонеділі, каже, що в цей день треба себе балувати завжди.

Він ніколи не будить мене зранку у вихідні, бо я цього терпіти не можу, наливає тільки пів горнятка кип’ятку на дві ложки кави, не сидить збоку, коли я їм. Чому тато це все знає, а чоловік, з яким я прожила п’ять років – ні?

Тато не вміє гарно говорити, я й не пригадаю, коли він казав, що любить мене, він просто робить для мене все, що дає мені певність в його любові.

А чоловік недавно написав перед вікнами «я тебе люблю» білою фарбою і з такою усмішкою дивився на мене, наче виграв в турнірі і тепер я маю вернутися назад до нього.

Я спитала в тата, що мені робити, а він мовчить. Мамина шпилька стоїть там само і він так само коментує погоду.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page