А ми ж так раділи, коли тато сказав, що зійшовся з тіткою Мариною.
Будьмо відверті – їздити до батьків, коли вона вже на схил літ, то таке собі задоволення. Всього навариш-напариш, прибереш і відвідаєш, але полегкості від своїх відвідин нема, бо батько так дивиться сумно…
А що ми поробимо? У нас своє життя і ніхто не хоче жити з батьком в селі.
– Тату, ви ще двадцять років проживете, то мені двадцять років від вас не відходити і лишити роботу та родину, бо вам сумно?, – казав брат, а я його підтримувала.
Батькові лише шістдесят дев’ять і судячи з дідуся, він легко ще проживе двадцять років.
Ми не можемо своє життя перекроїти так, як батькові хочеться.
Мами не стало три роки тому і він взагалі перестав бути тим батьком, яким колись був. Тепер вічно невдоволений всім від нас до світобудови.
Тому те, що тато привів собі до хати іншу жінку, молодшу за нього на п’ять років, ми сприйняли і з радістю і з занепокоєнням.
Добре, що Марина його глядітиме, бо й сама удовиця, але ж питання татової хати і того,що вона не має мати на нього права – ось тут ми тата одразу налаштували.
– Тату, роби заповіт на когось з нас, без різниці, але хата має дістатися нам, а не їй! Ти собі не уявляєш, на що тепер здатні жінки.
Тато погодився і склав заповіт на нас двох, тому ми навіть гостину справили аби відсвяткувати їхнє спільне життя.
Але Марина, а що її донька – ще та проблема.
І от я про що. Марина мала свою хату, але її донька вмовила хату продати, бо їй на щось негайно треба було грошей. Вона казала, що на операцію, але ми не віримо.
Марина хату продала, а гроші всі забрала Зіна і копійки матері не лишала. Мовляв, у в ас є пенсія, то вам вистачить.
Це вже було для нас дзвіночком, але тато був просто сліпий.
– Відчепіться ви вже від нас та перестаньте мені нерви псувати!, – тільки й чутно було.
Аж тут раптовий дзвінок серед ночі – Марина в реанімації.
Ми поїхали аби тата підтримати, але так підтримали, що ні копійки в гаманцях не лишилося – то на ліки, то на капельниці.
Батька було не впізнати, мені здається він за мамою так не побивався, а тут пожив з жінкою п’ять років і отаке!
Прийшов нас просити аби ми допомогли з грішми, а ми в роги, бо скільки можна!
– Тату, а Марина совісті не має? У неї є донька. То я щось її коло неї не бачу!
– Вона каже, що теж і лікарі, – виправдовується батько, але я впевнена, що Зіна й рада, що ми її матір лікуємо та просто банкрутуємо!
Я поїхала в село аби привезти батькові свіжі речі та щось Марині. Я знаю, де батькова схованка з грошима, бо він не раз казав, що відкладає на пам’ятник і поминки.
А там пусто!
Нічогісінько! Він все витратив на неї і ще й кінця цьому немає!
Я з братом переговорила і ми хочемо відвезти Марину Зіні, як тільки тій стане трохи краще. звичайно,що ми дочекаємося цього, ми ж не якісь там…
А батько все з часом зрозуміє і забуде, бо й сам знає,що за лежачою людиною догляд потрібен серйозний. Він на це не має ні сили, ні коштів. А ми за нею глядіти не будемо!
Я вже Зіні дзвонила,щоб дала адресу. Бо ми їй матір привеземо. А та в крик, що вона не має куди її діти. А мене це чого має хвилювати? Це чужа жінка, яка до нас не має ніякого відношення.
Ще й посміла мені сказати аби я побоялася Бога. А вона боїться Бога?
Фото Ярослава Романюка.
