fbpx
Історії з життя
Батьки намагалися взивати до совісті, що у них на руках дитина, а я все одно одна і могла б підкидати їм більше грошей

Олеся із сумом згадує окремі фрагменти зі свого дитинства.

– Ми жили не просто бідно, а дуже бідно. Батьки мріяли про хлопчика, а він з’явився лише сьомим та ще й із проблемами. А я була третя.

Нам, молодшим сестрам, одяг діставався виключно у спадок. Носили дуже обережно, розуміючи, що одне вбрання по черзі мають носити шість сестер. Якби ж то старшій діставалося усе найкраще і виключно нове. Ні. Купувалися найдешевші речі, а найчастіше їх нам хтось віддавав. Найскладніше було із взуттям – воно надто швидко зношувалося.

Я, мабуть, єдина із сестер, хто комплексував через свій зовнішній вигляд. А все тому, що сусідське дівчисько Ірина постійно кепкувала наді мною. Може вона тому й чіплялася до мене, що я найгостріше сприймала її слова?

— Олесю, ти чому ходиш у лахмітті? Тобі колись купували нові речі?

Або:

— Олесю, а білизну ви теж за всім селом доношуєте? Чи ти без неї ходиш?

Найприкрішим було те, що вона це завжди говорила при свідках і чим більше людей було навколо, тим витонченішими були її запитання.

Старша сестра ще в дев’ятому класі дізналася, що скоро стане матір’ю і коли розкрилася правда втекла зі своїм коханим.

Друга сестра наслідувала її приклад. Вона до останнього приховувала свій стан, а отримавши атестат про середню освіту, залишила вдома записку і пішла до свого обранця. Я того ж року отримала атестат про неповну середню освіту та зголосилася здобути професію. У відповідь почула:

— Про що ти, Олесю? А хто допомагатиме нам з дітьми? Ні! Довчися ці два роки вдома, а там буде видно.

Я ледве стрималася, щоб не сказати:

— А там, може, теж заміж вийдеш і не треба буде морочити собі голову з твоїм навчанням. Ви так хотіли сказати?

Під виглядом того, що хочу допомогти сім’ї фінансово, влаштувалася у сільський клуб прибиральницею на період відпустки основного працівника. Отримала зарплату і залишила її у завідувачки, попросивши її, якщо запитає мама, сказати, що мені, як тимчасовому працівникові, зарплату нарахують трохи пізніше.

Минуло днів десять, перш ніж у мене з’явилася можливість непомітно взяти з дому свої документи і деякі речі. Я відразу забрала у завідувачки клубу свої гроші та покинула рідне село.

Дісталася обласного центру і подала документи в училище на кухаря. Мені здавалося, що це єдина нагода вийти в люди, адже на допомогу батьків розраховувати не доводилося. Домовилася, що працюватиму прибиральницею поки не почнуться заняття і завдяки цьому мені дозволили заселитися в гуртожитку трохи раніше.

Минули роки. Я працювала кухарем і заочно навчалася в технікумі, здобувши зовсім іншу спеціальність. Лише після того, як отримала диплом і перейшла на нову роботу, задумалася про створення сім’ї.

Мої сестри на той час вже жили зі своїми сім’ями, маючи від 2 до 5 дітей. Батьки намагалися взивати до совісті, що у них на руках дитина, а я все одно одна і могла б підкидати їм більше грошей. Я ж із першого дня самостійного життя сказала:

— Надсилатиму вам 10% від своєї зарплати. У тому, що у вас скільки дітей моєї вини немає.

У 29 років народила доньку, а за два роки залишилася одна без чоловіка. Спробувала з головою зануритися в роботу і раптом зрозуміла, що мені не вистачає освіти. Вступила до університету на заочне відділення. Періодично доводилося наймати няньку, але універ я все ж таки закінчила і практично відразу отримала підвищення. Та у цьому був єдиний мінус – 2-3 рази на рік я мала їздити районами області. На поїздку йшло 7-10 днів.

Під час однієї з таких поїздок я зустріла Іру з нашого села. Вона працювала прибиральницею в організації, яку я приїхала інспектувати.

— Олесю, привіт! Ти як? Як справи? Не впізнала? Це ж я, Іра! Ми з тобою в дитинстві товаришували.

Хотілося нагадати, як вона кепкувала над моїм зовнішнім виглядом, але я промовчала. Навряд чи вона зрозуміє.

Щоразу, коли я туди приїжджаю, Іра намагається набитися мені в подружки. Я спробувала їй пояснити, що між нами не може бути нічого спільного, але вона цього не розуміє. Якось навіть ображено сказала:

— Звісно, хто ти, а хто я. Навіщо тобі така подруга дитинства?

Вона так і не зрозуміла, що причина не в соціальному статусі, а в тій поведінці, яку я бачила в дитинстві з її боку.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page