Саме три роки моя сорокатрирічна подруга Інна не може відійти від зради чоловіка і кожен день мені розповідає щось про нього чи про свої відчуття щодо нього.
Віталій вже три роки няньчить сина від шустрої колеги по роботі, а моя подруга й далі переосмислює та пережовує.
І я зрозуміла одну неприємну для мене річ – саме я їй допомагаю свої спогади про життя з Віталієм робити яскравими і ще рідними.
– А пам’ятаєш, Олечко, як ми познайомилися з Віталієм?, – вкотре вона починає по телефону, – Він мав бути твоїм кавалером, але ти була рівна з ним ростом і він попросив друга помінятися. Отак ми й познайомилися ближче і вже відтоді не розлучалися!
Звичайно, я пам’ятаю ту зустріч і починаю пригадувати, як ми з нею ще й платтями помінялися, бо вона вже в такому була і не хотіла ще раз йти в одному й тому ж.
Сміємося спочатку, а потім вона закінчує тим, що починає плакати, що десять років життя віддала йому, а він взяв і отак підступно її покинув з дітьми:
– І навіть до дівчаток рідко приходить! Уявляєш? А, коли йшов, то так казав: «Сподіваюся, ти не будеш дітей проти мене настроювати, бо я хочу до них приходити…». І що? Довго находився? Он вже пів року не показується, а діти ж батька хочуть!
Звичайно, що перший рік Інна ще сподівалася, що він одумається та повернеться до дітей, намовляла дітей аби вони просили тата лишитися, але нічого не допомагало – Віталій летів до своєї любки.
На другий рік я думала, що вона вже нарешті прийме сам факт того, що сталося і заспокоїться. Але не тут то було – вона то злилася на Віталія, далі згадувала якийсь приємний спогад і починала винити себе в тому, що його просто не встежила.
От як молоко на плиті – розслабилася і молоко збігло і тепер треба плиту мити, а молока вже нема.
– Якби я тоді схудла, перефарбувалася, начиталася книжок, наслухалася музики, духовно виросла, пішла на кулінарні курси, навчилася ходити на голові, – от тоді б від мене точно не пішов чоловік, – саме так я чула всі її плачі стосовно своєї недосконалості.
Але на третій рік я думала, що вона почне вже щось думати і про власне особисте життя. але ж де там!
– Мені подруга розказувала, що їй казала манікюрниця, яка робить нігті Віталиковій любці, що вона останнім часом ходить дуже сумна і можливо, вони часто сваряться!
– І що, – спитала я найперше спокійно.
– Як що? А те, що він вернеться до мене і о дівчат!
– І ти його приймеш, – спитала так само спокійно її я.
– Звичайно! Він же батько моїх дітей!
І тут я вже не витримала. Я сказала, що не хочу більше ні слова чути про Віталія – ні що він їв чи як він встав. Нічого! Зі мною можна говорити на будь-які теми, але не про нього.
– Можливо, як ти втратиш мої вуха, то не знайдеш інші, в які ти вливатимеш оцю маячню. Але я вже все.
– Просто ти не розумієш! Він батько моїх дітей!
От і поговорили… Навіщо стільки років чекати на зрадника? Я цього не розумію. Роки летять і не факт, що він вернеться, а вона просто чекає і ще й набридає зі своїм чеканням.
Думаю, що тут пояснити щось просто не реально, бо які тут можуть бути слова, коли я вже всі їх сказала, а вона й далі за своє. Невже, так варто триматися за те, що цей чоловік батько дітям, хоч сам він їх дуже рідко бачить?
Ксеня Ропота спеціально для intermarium.news.
Фото Ярослава Романюка.
