Дуже давно мені було двадцять сім років, що викликало неймовірну тривогу в моєї бабусі, адже до цього поважного віку я умудрилася не лише дітей на світ не привести, мінімум двоє, не те, що ні разу не розлучитися, але й взагалі не мала кавалера.
Бабуся моя була з тих набожних жінок, на яких орієнтуєшся, коли хреститися і, коли який празник.
Я розуміла, що вона за мене переживає, адже ростила мене сама.
Справа в тому, що мамі заборонили вдруге наважуватися на дитину, але вона чомусь думала, що просто зобов’язана подарувати татові сина.
Нікому нічого не говорила, але, коли вже неможливо було приховувати, світячись від щастя сказала бабусі:
– Мамо, тепер я буду така щаслива, що й не знаю чи це не гріх.
Бабуся розсердилася, просила подумати поки не пізно, але мама була невблаганна:
– Дитя побачить світ.
На жаль, ні мама, ні дитя, світ так і не побачили.
З того всього тато почав заглядати до чарки і не міг на жодну жінку дивитися.
– Чого моя Марія в землі, а вони такі-пересякі ходять по цій землі?!
Бабуся забрала мене до себе, бо тато просто не знав ні де він, ні хто він. Згодом його теж не стало і я ми стали жити вдвох. Отож, розумієте, як бабуся переживала, що я залишуся сама-самісінька.
А тут, розумієте, як пороблено: наче й кавалери залицяються, але щоб отак серйозно, то нема нікого.
Бабуся, як професійна прихожанка, кинулася за порадами до священиків та бабок і одного дня обставила свою кімнату зображеннями святого Антонія, до якого щиро молилася аби мені послав доброго чоловіка, наймала молебні і ставила свічки. Але йшов день за днем, а нічого не ставалося.
Тоді бабуся вирішила, що й моя кімната не має обійтися без святого і принесла глиняну фігурку святого і поставила мені на вікно.
– Ба, ну що це таке? ви мені ще мою кімнату перетворіть на філію церкви!
– Мовчи і молися!, – казала бабуся і так на мене дивилася, що я вирішила змовчати.
Знаєте, як дивиться подруга, коли вона знає, що поправилася і ви от-от вимовите це вголос, а вона отим своїм поглядом каже: «тільки спробуй і ти мені вже не подруга». Отак бабця на мене дивилася.
Я навіть пристосувала статую для своєї вигоди – нею було зручно підпирати вікно, щоб хоч трохи свіжого повітря заходило до хати, але не залітали мухи.
Додам, що ми жили на дуже затишній вулиці на другому поверсі біля високої липи – влітку це був рай в прохолоді, а взимку я милувалася снігом чи інеєм на гілочках…
Отож, у явили собі ви літо, привідкрите вікно, сутінки, по вулиці гуляють люди і тут протяг…
Вікно зі страшною силою закривається, а святий Антоній вилітає в вікно і падає якомусь чоловікові на голову. Я чую крик і бачу, що на дорозі лежать двоє. Ну все, думаю, ще й не одружилася, і вже й не вдасться – прийдеться в тюрмі сидіти.
Я бігом телефоні в руки і набрала швидку, далі кинулася до чоловіка…
– Господи, лиш би він вижив! Антонію, ну що ти не міг впасти трохи далі?!, – я плакала і притискала до голови чоловіка рушник.
Приїхала швидка і я сказала, що нікуди не відійду від цього чоловіка. бо не хочу в тюрму.
Не знаю чого, але мене взяли в швидку і я всю дорогу тримала того за руку і молилася.
Я так розумію, що мене прийняли за дівчину чи родичку, бо я голосила на всю лікарню:
– Я краще заміж піду, тільки живи!
Нарешті й мені дали заспокійливе, вийшов лікар і сказав, що там звичайний струс і жити чоловік буде.
Чи варто казати, що на другий день і я, і бабуся були в палаті Ореста, саме так звали чоловіка. бабуся просила не подавати на мене заяву, бо то вона дуже хоче аби я вийшла заміж, а я теж казала, що вже краще заміж, ніж за грати…
Орест був настільки добрим, що нікуди заяву не подавав, лише зі мною в РАЦС.
Тепер бабуся всім радить молитися до святого Антонія. Це дуже переконливо звучить, коли вона ще й гуляє з нашими вже дорослими дітьми.
Фото Ярослава Романюка.
