От і знову… Як тільки Олеся опиняється на цій стежині серед лугу, серце починає наспівувати цю пісеньку.
Та й яке вона уже “дівча”? Доросла, самостійна, тридцять “з хвостиком”, а пісенька та настирно звучить у душі. Бо усе це: і луг пахучих квітів та стежина, її дитинство та її доля, усе це Олесине. Їхній дім стояв майже на краю села, біля невеличкого лісочка і лугу. Отож і виросла вона серед дерев і квітів, під спів птахів та шепіт високої трави. Та й стежку оцю протоптала Олеся ще малою, через те й була непомітною, вузькою, лише для її малих ніжок. Ховалася Олеся в траві та квітках і мріяла. Як виросте — стане лікарем. Мріялося легко і видавалося, що все у неї буде теж легко, гарно і просто. Так і зростала. Єдине, чого не було у її мріях — кохання. Ніколи вона, на відміну від своїх подруг, не мріяла ні про яких принців на білих конях. Завжди було лише одне: білий халат, і вона — хірург.
Проте, у випускному класі в її житті з’явився Ярослав. Його батьки були лікарями і приїхали працювати до сільської лікарні. Спочатку Олесю зацікавив «новенький». Він був гарним, русявим і мав сині-сині, наче волошки на її лужку, очі.
Та й вона йому подобалася, бо чому щодня проводжав зі школи до самого дому? І взагалі — ніжні погляди, несміливі доторки… Їй приємна була така увага, та згодом набридла.
І хоч як Славко не намагався «достукатися» до її серця — усе було марно. І коли він на випускному подарував букет її улюблених лілій і сказав: «Я кохаю тебе», серце її навіть не здригнулося. Подруги докоряли: «Та ж він такий красень і так побивається за тобою, а ти?» А Олеся сказала: «Може, тому, що красень, може, тому, що побивається, не хочу й бачити…» Славко і справді переживав. Усіляко намагався зустрітися, поговорити, погуляти разом. Ні, ні і ще раз ні! Не подобався він Олесі і край!
А ось в медичний університет вона вступила, мрія таки збулася. І тепер для Олесі головним було навчання. Про Славка вона забула зовсім, та й ніщо в її житті про нього не нагадувало. Коли приїжджала на канікули до села, Славка у селі ніколи не було, а вона й не запитувала про нього. Їй це було нецікаво.
Промайнуло десять років. Олеся блискуче закінчила університет, стала хірургом. Тепер її життям стала її робота. Про особисте ніколи навіть думки не припускала. Лише робота, лише пацієнти, лише саморозвиток. Якось ввечері задзвонив телефон. Вона звикла — мабуть, терміновий виклик. Та в трубці почула веселий голос.
«Олесю, це я, Марина! Пам’ятаєш, твоя однокласниця. Через місяць збираємося усі. Десять років як школу закінчили! Відмовок не приймаємо, обов’язково бути».
– Марино, але ж у мене робота, я не можу!
– Гадаєш ми усі безробітні? У всіх робота! Гей, подружко, за вікном твоєї роботи теж є життя!
А й справді! Життя! І вперше за усі ці роки в Олесі защеміло серце за дитинством, за подругами, за… лугом. Поїду!
…Краса ж яка, Господи! Мій луг, моя стежина, мої квіти і трава! Ой, а це хто? На моїй стежині? І Олеся почала повільно наближатися до того, кого побачила здалеку. І нізвідки з’явилася тривога… Це був чоловік у візку… А на колінах у нього лежав букет лілей…
– Ярославе?
– Це тобі квіти, Олесю!
Мовчали. Так мовчки і дісталися села та школи. Далі була зустріч з однокласниками, веселощі, спогади. Олеся не відходила від Славка. Марина, подружка, запитала: «Що з тобою, Олесю? Красень був — не подобався? А тепер, на візку, подобається?» Олеся лиш відмахнулася, бо й сама не розуміла, що з нею коїться.
Уже наступного дня привезла Славка до своєї клініки. То була автопригода, про яку Славко сказав так: «Я радію, бо усі залишилися живі-здорові, ну ось я лише, сама бачиш. Але ж з усіма іншими все гаразд!»
Олеся оперувала його сама з бригадою високопрофесійних колег. З’явилася надія на повне одужання. І, сидячи біля Ярослава, роздивлялась. Вона й досі не знає, коли і в яку мить покохала. Ось зараз, зовсім безпорадного, чи ще тоді, у школі? А може, саме там на лужку у візку? Напевно, усе зробила та стежина, трави, квіти? Як могла вона стільки років жити без його закоханих, ніжних, волошкових очей, без його любові?
… Іде дівча лужками, лужками… Іде Олеся своєю стежиною. Ну то й що, що їй за тридцять? Вона все ще почувається дівчам! Бо он, у кінці стежини, біжать наввипередки двоє її коханих чоловіків: Ярослав із сином Олександром.
Автор – Анфія ПЕТРОВСЬКА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
