А почалося все двадцять сім років тому, коли я вийшла заміж за Руслана, бо дуже його кохала. Ще б не покохати, як хлопчина на гітарі бринькає та мені в очі заглядає і співає, що «до губ твоїх лишається пів подиху»…
Ми одружилися і виявилося, що ми будемо жити на вчительську зарплату, що Руслана, що мою. Правда, потім він вирішив грати ще по весіллях, але не так було того заробітку, як сварок, бо ж не зручно, що вчитель музики виспівує по весіллях такі коломийки, що вуха скручуються.
Рипалися ми й в місто жити, але швидко сіли, бо не з нашими зарплатами. Але й в селі робити теж чоловік не дуже хотів. Вже мені мама співала в обидва вуха, що двоє дітей, а на які гроші їх ростити. І так я наважилася змінити вчительську посаду на наймитування на чужині.
Чоловік радо вхопився за цю ідею і сказав, що буде дітей глядіти краще, ніж моя мама, тому одразу їх перевіз в місто, де жили вони на орендованій квартирі, а потім вже я купила власну.
Діти любили батька, все в хаті було до ладу і я змирилася з тим, що саме я в сім’ї заробляю гроші. Ну, у кожного своє, а у мене так.
І отак ми практично прожили життя, я дітям купила квартири і вивчила їх та вже вирішила, що з мене годі.
Чоловік працював ще в школі вчителем музики і якийсь хор при церкві організовував, робив щось «суспільно важливе», як він любив казати.
За всі ці роки я не мала причини в чоловікові сумніватися, бо ніколи не знайшла в квартирі ні волосся, ні запаху. Та й подруга моя найкраща мене запевняла, що Руслан мій мало не святий і нікого не пильнує, лиш мене і дітей. я подрузі вірила… допоки її не застала у власній ванній.
А я ж лечу з чужини на крилах, бо додому мені хочеться, щоб побачити як сади цвітуть, як діти мої ростуть та чоловік за мною сумує. А він отак сумує…
Летіли речі подруги через вікно, чоловік просився, що то лиш раз було і все, але я їм не вірила.
– Іване, – зателефонувала я чоловікові Ірини, – Ти прийди і принеси щось вбратися жінці, бо бачиш, милася у мене в ванній та загубила.
– Ти що твориш, – вихопилося в чоловіка, – Та як так з нею чинити, у неї ж діти! Ніколи б не подумав, що ти така, дріб’язкова. Знати тебе не хочу!
Ви чуєте? Я та дріб’язкова! Ну, як так, то так і буде – викинула я й Русланів одяг за Ірининим, щоб вже були на рівні. Прибіг Іван з одягом, сусіди мали, що слухати, а потім що й обговорювати, певно, з місяць.
Ні, я думала про те, що таке може статися і уявляла, як мене чоловік перепрошує, як клянеться, що я його єдина, а то все так, помилки. І я потім беру та великодушно пробачаю, бо куди вже на старості та щось міняти.
Але не такого я від нього очікувала, що він буде мене совістити! Мене совістити! Це ж що має бути в тій голові, то не треба взагалі розуміти за чиї ти гроші живеш. Поділимо все, як так треба, поділимо, але жити він буде у своєї матері, а там хай що хоче те й робить, бо я таке вже не подарую.
Рідні радять забути, але як його забути, коли одяг Ірини ще на гіллі перед вікнами? Тут хочеш чи ні, а згадаєш, як вони себе зухвало вели і не хочеш таке ніяк попускати. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
