Катрусі навіть приснитися в найкращому сні чи уявитися в найзаповітніших мріях не могло те щастя, що звалилося на її голову. Вона знала від мами, що її бабуся живе в столиці, але що заповість їй квартиру й подумати не посміла б. Колись бабуся Оксана жила в селі. Вона дуже рано вийшла заміж, народила доньку Софію, Катрусину маму. Коли юній Софійці так потрібна була мамина підтримка, вона покинула її задля свого нового кохання.
Оксана ще працювала в конторі колгоспу, коли до них приїхала столична бригада робити меліорацію. На молоду жінку накинув оком інженер, вони стали зустрічатися. Це не пройшло повз увагу односельців, які донесли Оксаниному чоловіку. Той, недовго думаючи, ніби того й чекав, подав на розлучення, бо й сам дозволяв собі скакати в гречку, й перебрався в сусіднє село до любки.
Оксанин любко кликав жінку їхати з ним у Київ. А в цей час її дочка Софійка лила дрібні слізоньки, бо недавно провела служити хлопця. Але, виявилося, що це не єдина причина: юна дівчина була при надії. Оксана нічого кращого не придумала, як відправити доньку до матері хлопця, щоб майбутня мама, живучи в свекрів, чекала зі служби майбутнього батька дитини.
Батьки хлопця були вже далеко немолодими. Син у них був пізній та єдиний, а самі вони були людьми надзвичайно добродушними, тож прийняла Софійку, але невісткою вона їм так і не стала, як і вони не стали сватами Оксани, бо їхній Іванко додому не захотів повертатися. Він одружився з дочкою полковника, підписав контракт й продовжував там служити. А про Софійку й чути не хотів і не вірив, що то його дитина.
Іванові батьки від внучки Катрусі не відмовлялися, але й за сином їх серце боліло, а він поставив їх перед вибором: приїжджатиме в гості з сім’єю, якщо Софія залишить їхній будинок. Хоч свекри їй нічого не казали, але невістка сама все зрозуміла, перебралася до свого будинку й стала виживати на мізерну допомогу від держави. А далі віддала крихітку в садочок і пішла працювати на ферму.
Коли Катруся почала ходити до школи, свекри вже одне за одним пішли в засвіти, Іван на роковини приїжджав пом’янути рідних. Не забувала про них і Софія. Під час поминок за Івановою мамою взяла з собою Катрусю. Хтось вказав Іванові на дівчатко, мовляв, твоя. Та він сказав, що ні крапельки на нього не подібна, ще й здогадується, про кого Соня не признавалася. І, справді, Катруся жодної рисочки не успадкувала від Івана. Оченята, брівки, носик були, як у малої Софійки в дитинстві. А вона, горда й ображена, навіть не намагалася щось доказувати Івану.
Вчилася Катруся непогано, щоправда, важко їй давалася математика, а Софія не вміла пояснити задачі своїй дитині. Зате дівчинка чи не всі книжки перечитала в шкільній бібліотеці. Вдома в них навіть телевізора не було, настільки скромно жили. Єдина розвага для доньки й матері у вільний від роботи час – це читати вголос книжки, декламувати вірші.
Після дев’ятого класу правління колгоспу пропонувало Софії для її доньки цільове направлення в зооветеринарний технікум, але Катруся вирішила продовжувати навчання в старшій школі. А після випускного також пішла на ферму, хоч Софія благала доньку йти здобувати якусь спеціальну освіту, врешті вмовила її вступити заочно в культосвітній технікум. Катруся не просто так вирішила працювати на фермі. Вона бачила, що з мамою коїться щось недобре, тож вирішила її підмінити, щоб тільки та поїхала на обстеження.
Діагноз маленьку родину приголомшив. І тоді Катя згадала про бабусю-киянку. Мама змогла б у неї замешкати, поки лікуватиметься в столиці. Та Софія й слухати не хотіла: стільки років не спілкувалися, а тепер що – «як тривога то до Бога», виходить. Ні й ні. Але Катруся не послухалася мами і розшукала бабусю. Оксана вже була вдовою, тож рада була знову воз’єднатися з родиною й заопікуватися донькою, та було вже занадто пізно.
Після прощання з Софією Оксана запропонувала внуці поїхати до неї, але Катя відмовилася. Обидві почувалися чужими одна одній. Катруся продовжувала працювати дояркою, все тут їй нагадувало маму. Вечорами дівчина зачитувалася творами класиків, потім змушувала себе відриватися від книжок й лягати виспатися, бо на світанку вже треба бути на роботі.
Коли сільська бібліотекарка йшла на заслужений відпочинок, вона переконала своє керівництво прийняти на роботу Катерину, хоч та ще не встигла здобути відповідну освіту. Катя була вдячна долі, що все так повернулося, бо її тендітні руки не витримували важкої роботи. Дівчина з головою поринала в книжкове море, почувалася неймовірно щасливою. Спочатку вона побілила й пофарбувала все, що можливо було в цьому книжковому царстві, насадила кімнатних рослин на підвіконнях й насіяла квітів на подвір’ї, всю документацію упорядкувала, швидко освоїла комп’ютер, що їй видали. І коли, нарешті, могла спокійно чекати відвідувачів, їх було дуже мало. Молоді в селі майже не залишилося, старше покоління було все в своїх вічних сільських роботах. Телебачення та Інтернет вдома поступово витісняли книжки.
У Катрусі опустилися руки: що вона робить на цій роботі, за що отримує зарплату, чому її вважають дивною і несучасною. І тут дзвінок від нотаріуса зі столиці. Виявляється, бабуся недовго пережила дочку, її не стало раптово. Попрощалися з нею тільки сусіди, які скинулися фінансами й організували церемонію. Але вона, ніби щось передчуваючи, зразу ж після втрати доньки написала заповіт на внучку.
І ось Катруся в Києві. Які несподіванки чекали на дівчину в столиці. Про це буде в наступній розповіді.
